Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
З дистанції часу один з лідерів українських самостійників О. Макаренко писав у своєму листі до М. Шаповала 15 червня 1922 р.: «Весь час української революції український державний корабель брів «без руля і без вітрил» по морю хаоса з сильним креном вліво і з щочасною небезпекою перекинутись». Підсумовуючи наслідки домінування лівих сил, він зазначав, що по можливості «старався гнути його (державний корабель. — Авт.) вправо, аби він став просто і для цілі підбирав відповідних людей». Наслідком дискусії в середовищі політичних лідерів, хто з них «є справжній соціаліст», за його словами, стало те, що «маючи здобутки революції, сидимо у розбитого корита і Україна вмирає з голоду» 353.
Відлуння справи П. Болбочана
«Страшну вістку про розстріл П. Болбочана запорожці отримали на фронті, - згадував С. Цап. — Вони не хотіли цьому повірити, тим більше, що…Болбочан втратив розум» 354. Вже 6 липня 1919 р., за його словами, В. Сальському була передана довжелезна заява, яку підписали старшини, підстаршини та козаки різних частин Запорізької групи з вимогою «про негайну ревізію процесу над страченим Болбочаном», «припинити терор груп і осіб, що не належать до лівих соцпартій», віддати під суд міністрів і «всіх осіб, що спричинилися до мордування й ганебного замучення Болбочана» 355.
В. Сальський, через якого вимога була передана урядові, наступного дня скликав командирів частин Запорізької групи і, за версією С. Цапа, визнав рацію їхньої заяви, «одначе підкреслював, що «вояки, не дивлячись на всі жертви й утиски мають виконувати наказ своїх зверхників»» і запевнив, що телеграфічно повідомив про все уряд 356. Після цих подій, як стверджує С. Цап, за запорожцями, які тривалий час «мали у свіжій пам’яті розстріл полковника Болбочана та не могли того забути», невпинно стежило око М. Чеботаріва — начальника республіканської контррозвідки 357.
Проте не лише військові так гостро відгукнулися на трагедію. Вона опинилася в центрі уваги політичних діячів послідовного державницького напрямку.
Розстріл П. Болбочана засуджував В. Липинський. Саме факт страти полковника став причиною його добровільної відставки з посади посла УНР в Австрії. Перший лист В. Липинського (з проханням про відставку) на адресу міністра закордонних справ УНР В. Темницького датований 26 липня 1919 р., другий — міністру закордонних справ УНР А. Лівицькому — 16 жовтня 1919 р. У першому листі, написаному під безпосереднім враженням події, В. Липинський з властивою йому емоційністю констатує: факт розстрілу П. Болбочана свідчить, що уряд УНР «став виразно на шлях партійного терору». У листі від 16 жовтня 1919 р., написаному вже через деякии часовии проміжок, учении більш детально аналізує внутрішню політику Директорії та її уряду, а також події, які призвели до розстрілу П. Болбочана. Сам факт розправи над полковником він називає «тільки вище виднішим полум'ям того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата» (Док. № 60).
В. Липинський заперечує, що розстріл П. Болбочана є «дрібний епізод» в історії УНР, вважаючи полковника «одним з найвидатніших представників тих українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро з всею душею». На його думку, розстріл П. Болбочана за «намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами», «розкриває найстрашнішу язву… національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції» (Док. № 60).
Безглуздість розстрілу П. Болбочана, на думку вченого, проявилася і в подальших діях проти інших «організаторів» перевороту — самостійників та хліборобів-державників, які так і не були притягнуті до суду, оскільки для цього не було підстав. В. Липинський цілком слушно ставить запитання А. Лівицькому: чому після розстрілу П. Болбочана за «спробу перевороту» його (В. Липинського), члена Головної управи УДХП, було запрошено «від імені уряду прибути для участі в розв’язанні важливих державних питань?» (Док. № 60).