Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Повністю втративши довіру до республіканського проводу та його лідерів, М. Гавришко, як і чимало інших українських патріотів-військовиків, на думку С. Цапа, «були загнані до більшовиків» самими соціалістами. М. Гавришко дійсно зголосився виступати на процесі С. Шварцбарта і був внесений до списку свідків, запрошених адвокатом убивці, мотивуючи це тим, що є «особистом ворогом» С. Петлюри. Проте на суді він не виступав, оскільки було припинено слухання свідків з обох боків 388. «Після процесу над вбивником Шварцбартом, — з’ясовує далі С. Цап, — більшовики відвезли Гавришка назад і він був розстріляний пізніше у зв’язку з т. зв. «Таманським путчем» проти більшовиків» 389. С. Цап, який, без сумніву, був особисто знайомий з колишнім державним інспектором, дає його загальну характеристику, однак жодних вказівок на його «службу» більшовикам не наводить. «Гавришко був високоосвіченою людиною, володів турецькою і англійською мовами, — зазначає колишній писар при штабі 1-ї Запорізької бригади, якою деякий час командував полковник П. Болбочан. — Був відвертий, коректний і зичливий. Смуглявий середнього росту, гарний» 390. Можна припустити, що М. Гавришко, як і багато інших українських патріотів, опинився в Україні, повіривши у щирість т. зв. українізації 1920-х років, і був змушений взяти участь у процесі в Парижі. Однак жодних кроків, на які розраховувала більшовицька влада, фактично ним не було зроблено.

Українські дослідники, які вивчали справу П. Болбочана й намагалися з’ясувати, чи С. Петлюра особисто вплинув на рішення суду над полковником, не однозначні у своїх твердженнях. Безперечно, Головний отаман не залишався стороннім спостерігачем у цій справі. Не слід забувати, що саме в цей час він розпочав активні дії по реформуванню Дієвої армії, намагаючись будь-що надати їй регулярного характеру та перетворити на боєздатну військову силу, якої так потребувала знекровлена у тяжких боях молода українська держава. На жаль, Головний отаман не побажав спертися належною мірою на висококваліфікованих професійних військових, таких, зокрема, як П. Болбочан. Вони, на думку С. Петлюри, були «реакційною» загрозою УНР. І в подальшому на еміграції Головний отаман не раз повертався до справи П. Болбочана, жодного разу не виявивши сумнів щодо її жорстокої розв’язки. У листі до генерал-хорунжого Армії УНР М. Удовиченка у 1922 р. він писав, що для нього «важним було схоронити ідею державності і повагу до ідеї уряду», незважаючи на те, що останній «несовершенний», «робить помилки», але кардинально змінювати характер його діяльності С. Петлюра вважав неможливим. Це могло призвести, на його думку, до «внутрішньої деморалізації». «В зв’язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимим генеральські деякі чи отаманські інтенщі до переворотів, — зазначав Головний отаман у своєму листі. — Це зробило би армію цяцькою, сліпою зброєю в руках окремих осіб і розклало б її. Через це я задавив болбочановщину, оскілковщину, розоружив Божка, усунув Омельяновича-Павленка і, очевидно, і далі так буду поступати, хоч думаю, що почуття державної дисципліни досить вже засвоєно командним складом…» 391. Тут С. Петлюра несправедливо ототожнює «отаманські інтенції до переворотів» з намірами професійних військових створити боєздатну регулярну армію. Він невиправдано ставить в один ряд таких діячів, як П. Болбочан і Ю. Божко, а виховання в армії «почуття державної дисципліни» хоче досягнути такими методами, як «усунення» М. Омеляновича-Павленка і т. п., що більше нагадує боротьбу за політичний вплив у війську, аніж прагнення консолідувати всі державницькі сили.