Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
А інша пригода трапилася нещодавно, коли я замість пакетика з собачим, перепрошую, гімном викинув в урну телефон. Буває. Мозок помилився й надіслав сигнал не тій руці. Упс!
Ми вийшли з корпусу й покрокували до стоянки.
— Молися, щоб смітник не спорожнили! — сказав я, помітивши, як по території бази курсує здоровенний сміттєвоз.
— Це буде просто цілковитий pizdiets! — заплакала напарниця.
— Слухай, ragazza mia! Я буддист. Знаєш, як у нас говорять? «Хвилюватися заздалегідь марно, а після — вже пізно. Момент хвилювання швидкий, як комариний укус». Отож розслабся й не плач. Але якщо я знайду твій гаманець, то з тебе обід!
— Усе, що забажаєш, Джорджіо!
Виявилося, що моя дорога напарниця викинула гаманець у здоровенний залізний контейнер із двома маленькими пластиковими дверцятами по обидва боки для вкидання сміття і з великим вікном згори — через нього сміття висипають у сміттєвоз. Воно було наглухо закрите важкими металевими щитками. Стандартний зовнішній контейнер для закладів із великим людським потоком. А потік і справді був великий: початок робочого дня, шоста тридцять ранку, вся база з’їжджалася на службу, і смітники, які опівночі забирали перед робочим днем, усього за кілька годин заповнювалися наполовину, після чого їх знову спорожнювали.
Я відсунув пластиковий люк, і в ніс мені вдарив приголомшливий, теплий і терпкий кисло-гнилий запах стаканів зі «Старбакса», «Данкін-Донатса», змішаний із різким запахом стаканчиків локальних кав’ярень. У комплексний запах кавової тари додавалися фруктові нотки бананових лушпайок і яблучних качанчиків, а все перекривала потужна гама скислих учорашніх обідів, акцентована ритмом зацвілих страв, забутих в автомобілях ще минулого тижня і знайдених аж сьогодні. Подекуди в симфонії запахів лунали партії чогось медичного, фізіологічного і… Словом, славетному письменникові Патріку Зюскінду вистачило б на новий роман.
— Тут?
Франческа кивнула. Я заглянув усередину й посвітив ліхтариком смартфона. Я чудово пам’ятав її гаманець, зроблений за індивідуальним замовленням у майстерні батькових родичів: невеличкий, чорний, із тонкої шкіри, з витисненою монограмою перших літер імені та прізвища власниці. Цю, без сумніву, коштовну річ, дівчина отримала в подарунок від батька на повноліття, тому втрата водійських прав і банківських карток, порівняно з цим гаманцем, була простою дрібницею.
Я ще раз посвітив ліхтариком, але нічого, крім сміття, не побачив.
— А ти далеко його закинула? Ти просто розтисла пальці чи перед тим розмахнулася?
— Я не пам’ятаю…
— Щоб тобі добре було! Держи телефон, я там поворушу!
Я перехилився через люк усередину й запустив обидві руки в сміття. Франческа взяла в руки мій телефон і теж втислася в люк. Збоку ми нагадували двох єнотів, що потрошать смітник у пошуках солоденького. У вухах мені залунала пісенька єнотика: «От улибкі станєт дєнь свєтлєй». Напевно, саме цю пісеньку і співав малий, коли порпався у смітниках. Знали б про це діти!
Перебравши руками все, що було в межах досяжності, я нарешті виліз.
— Нічого не знайшов. Принаймні прямо біля люка твого гаманця немає — я все ретельно передивився, до самого дна. Мабуть, ти його все-таки кинула з силою. Дивися, яка тут гора сміття — мабуть, він десь усередині.
Чорні Франчесчині очі наповнилися гіркими слізьми. Я страшенно не люблю, коли в моїй присутності плачуть.
— А, чорт із тобою! — махнув я рукою. — Давай сюди телефон, я поліз усередину!
До початку зміни було ще п’ятнадцять хвилин, і я наївно вважав, що за цей час поперекидаю приблизно центнер сміття.
Я заліз у контейнер і насилу втримав рівновагу, щоб не звалитися в самісіньку середину величезної купи, яку за кілька годин накидали мої любі колеги. Чесно, я ніколи не задумувався, скільки сміття продукує людина за своє життя. Найстрашніше — де це все потім дівається! Якщо його сортують і переробляють — це ще півбіди. Але якщо все це лайно просто складають на полігонах просто неба, то це катастрофа! Ми в прямому сенсі засираємо те місце, де живемо!
З такими невеселими думками я нарешті знайшов стійку позу й озирнувся.
Величезний контейнер за розмірами дотягував до об’єму кухні в радянських «хрущовках». Сміттям була завалена майже вся підлога, і його рівень сягав мені до колін. Було, де розвернутися, скажу я вам.