Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
* * *
Пам’ятайте одне просте правило: якщо не хочете постійно жити в напрузі, чекаючи, що станеться якась халепа, не мордуйтеся — створіть її самі.
Оскільки Франческа була сьогодні тиха, як миша, я вирішив узяти контроль над ситуацією у свої руки.
— Ragazza…
— Що?
— Як ти думаєш, кого тобі дадуть у напарники, якщо я звільнюся?
Щось гупнуло об підлогу, стілець із силою від’їхав і гахнув у стіну.
Переді мною стояла напарниця.
— Ти зібрався звільнятися?! — Франческа була, е-е-е… Чи то схвильована, чи то розлючена. Чи схвильована, розлючена й приголомшена одночасно.
— Та я не…
— Ти! Зібрався! Звільнятись?!!
Я селезінкою відчув, що ось вона, середа, і ось вона — халепа. А ще я відчув, що мене зараз битимуть.
— Та стривай…
— Ти… Ти! Ти! — напарниця затулила обличчя руками й вилетіла з кабінету.
— Господи! Стій! — я рвонув за дівчиною і налетів на професора Рассела, котрий прибіг на крики. Він завжди так: почує, що в нас весело, так одразу й прибігає.
— Звільнятися?! Ти звільняєшся?! А мене попередити? Що це все значить, Джорджіо?!
— Та ніхто нікуди не звільняється! Ніхто нікуди не йде! Я пожартував! І вза…
Професор подивився на мене так, що я осікся на півслові. Ліве око в нього смикнулось. Я позадкував.
— Що. Це. Все. Означає, — тихо повторив Рассел.
— Та нічого не сталося, усе гаразд! Ну пожартував я, ну невдало, ну довів напарницю до сліз, сорі, скузі, екск’юз мі, уучларай! — зачастив я.
— Та ви тут охрініли вкрай! — загорлав раптом мирний фізик. — Спочатку одна, потім другий! Ви, тля, не можете спокійно співіснувати? Що за херня тут діється?! Бійки, сварки, скандали, пальці в підшипниках, лазіння по смітниках, пожежі! Вам, тля, скільки років?! Я розумію, Франческа, але ти! Ти! ТИ! Я завжди думав, що ти тут єдиний при тямі! Чо за жарти такі?! — професор вийшов із кабінету і тряснув дверима так, що зі стіни зірвався календар.
Я сів у крісло. Було таке відчуття, що мені на голову впав мішок із бульбою. Я навіть землю, що витрусилася з цього мішка, на вухах відчув.
Відкрилися двері, і в кабінет просунулася голова старшого офіцера Баррела.
— Джорджіо, ти що, звільнятися надумав? — замість привітання сказала голова. — Ти, той, що витворяєш? Я на пенсію зібрався, а ти тут звільнятися надумав! Ти що?
— Та я не звільняюся! — простогнав я і прикрив очі. За кілька хвилин я втомився так, ніби півдня мішки з бульбою тягав. Так, саме ці, один із яких звалився на мою бідну голову.
— Хе-хе, жартівник хрінів, іди тепер, заспокоюй усіх! — голова щезла.
Я шукав Франческу всюди. На дзвінки вона не відповідала. На стоянці її не було. У альтанці, куди ми ходимо на перерви, також. Відкритих літаків у зоні прийому не було, з території бази вона не виходила. І навіть у тирі її не було. Залишилось одне-єдине місце, де могла сховатись ображена сицилійка.
Я обережно постукав у двері туалету на третьому поверсі.
— Іди на хрін! — пролунало у відповідь.
— Франческо…
— Іди в сраку!
— Ну перестань! Я прийшов попросити вибачення. Вибач, будь ласка, я пожартував!
— Ти не смішно жартуєш!
— Я знаю! Усе, виходь, будь ласка!
— Ні!
— Чому?!
— Тому що!
— Ну то й сиди там! — я почав потрохи закипати. — Нам працювати треба. Я йду працювати.
— Іди!
Чорніший за хмару я зайшов у командний центр. Там, біля моєї станції, стояв офіцер Баррел, схрестивши руки на грудях.
— Де Франческа?
— Не знаю, вона не корова, а я не ковбой, я її не пасу!
— Ти її до сліз довів! — докірливо пробурчав професор Рассел. — Жартівник.
— Я прошу пробачення за свій недолугий жарт! — крізь силу сказав я. — Пробачте!
— «Проба-ачте!» — перекривив мене професор. — Спочатку довів тут усіх до гарячки, а тепер…
Усі подивились на мене з осудом. І тут мене прорвало.
— Знаєте що?! Ніжні вони тут усі зібрались! Так, я пожартував! Невдало, згодний, але я попросив пробачення! І знаєте, що я вам скажу?! Мені не подобається ваша реакція! Я тут що, в рабстві?! Треба буде мені звільнитись — я звільнюсь! І… І взагалі, коли Франческа тут чудить, то всім усе ОК, а як я пожартував раз на рік, то прямо вже всіх повбивав! Ноу! Так не буде! Я попросив пробачення!
Штовхнувши ногою стілець, я покрокував на вихід, ледь не збивши з ніг очманілу від побаченого й почутого напарницю, яка нарешті вийшла з туалету й саме заходила в командний центр.