Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
Ми стояли як парочка двієчників, яким читала нотації сувора вчителька. Справді, в гонитві за кількістю зроблених за день кейсів ми порушили ту схему роботи, яку запровадив колись професор Рассел: паралельні розрахунки на двох незалежних станціях і звірка результату. Звісно, у нас є так званий leash («повідець», або «захист від дурня»), тобто система не дає нам вводити якісь дивні або критичні числа, щоб ми взагалі не відправили сателіт к бісовій матері. Але цей «повідець» — тільки запорука того, що сателіт залишиться живий. А корекція потребує точності.
— Відсьогодні ви повертаєтеся до схеми паралельних розрахунків і ніколи, ніколи в житті не будете порушувати цієї схеми. Виняток тільки тоді, коли будете рухати щось важке й складне. Тоді або я перевіряю, або ви робите кожне свою задачу, але ретельно, дуже ретельно перевіряєте результати напарника. Ясно?
Нам нічого було додати.
І говорити нічого не хотілося. Хотілося просто сісти в крісло й перетравити все те, що впало нам на голови. Ну що ж, прощайте, швидкі темпи. Ласкаво просимо, якість, точність і перестраховка!
— Ні, ви подивіться на них! Систему вони хотіли трахнути! — бурчав професор, який сьогодні або встав із лівої ноги, або з дружиною посварився. — Поки система добряче не трахне вас разів тридцять, навіть не думайте трахнути систему!
— От буркотун окулярчастий! — прошепотіла Франческа, забувши, що на ній гарнітура і Рассел у своєму навушнику все чує. Професор кинув на неї швидкий погляд — я не сумніваюся, що він усе почув, — і знову заглибився в розрахунки.
Тяжко повставати проти старої школи.
* * *
Франческа зайшла в кабінет і кинула на стіл прозорий пакет. Найчастіше я не звертаю уваги на те, що й куди жбурляє напарниця, — якщо воно не летить безпосередньо в мене; але цього разу щось примусило мене подивитись. У пакеті були:
пластикова чашка від йогурту;
кришка з фольги від того ж йогурту;
одноразова ложка;
апельсинова шкуринка (of course!);
чек із магазину;
порожня пляшка з-під мінералки;
яблучний качан.
— У тебе під столом смітник стоїть, cara mia! Допомогти донести? І взагалі, сміття треба сортувати. Харчове — окремо, пластик і папір — окремо! — я встав, узяв двома пальцями пакет і зібрався його розв’язати. — І вза…
— Стоп! — раптом крикнула Франческа так, що я мимоволі впустив пакет на підлогу. Фольга з йогурту вилетіла й негайно налипла мені на черевик. — Стоп! Що це?!
— «Що це?!» — передражнив я. — У тебе зір упав чи що? Ти не бачиш? Це сміття! І клята кришка від твого клятого йогурту налипла мені на клятий черевик!
— Сміття?! — зойкнула дівчина. — Як сміття?! Яке сміття?!
— Алло! — я співчутливо подивився на напарницю. — Це твоє сміття, яке ти жбурнула собі на стіл. Сьогодні понеділок, тебе звати Франческа, і в нас сьогодні повно роботи!
— Гаманець! Мій гаманець! — Франческа схопилася руками за голову. — Я викинула свій гаманець!
— Як?!
— Я несла гаманець у лівій руці, а сміття — в правій. Підійшла до смітника і викинула, як мені здавалося, пакет!
— А потім пройшла КПП, половину території бази, зайшла в наш корпус, піднялася на другий поверх і не помітила, що в тебе в руці не гаманець, а пакет зі сміттям?!
— Я замріялася!
— Цікаво, про що?
Франческа раптом стала червона, як буряк.
— От не твоє діло, caro mio… — пробурмотіла вона.
Я подивився на неї поверх окулярів — точно так, як у таких випадках робить вона. Але нічого, крім туманної Франчески, не побачив. І чого вона завжди так робить?!
Колись і в мене були пригоди зі сміттям.
Перша трапилась, коли мені було років сім. У нас гостював татів рідний брат, який приїхав з іншого міста. Пішов я тоді виносити сміття. Шлях був неблизький: з четвертого поверху через чотири під’їзди за будинок.
Найсмішніше, що сміттєпровід у нас у будинку був. От тільки не працював. Якогось біса всі шахти були наглухо заварені ще з моменту заселення. Подейкують, що це сталося через занадто короткі платформи для висування сміттєвих баків унизу. Що заважало добудувати платформу, я не знаю — чи то брак коштів, чи то розуму. Останнє в СРСР було вельми поширеним явищем.
Словом, подався я виносити сміття. Вернувся. А на порозі дядько на мене дивиться якось так дивно і каже: «Ну ти даєш! Я знав, що всі Васильєви дурнуваті, але такий екземпляр бачу вперше!» Виявилося, що я як пішов із повним відром, так із ним і вернувся. «Замріявся».