Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #3
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-282-2
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3». Краткое содержание книги:
Нові небезпечні випробування чекають і на Марка Шведа. Тепер волею долі він — спеціальний агент МІ-6 і разом із молодим британським журналістом Яном Флемінгом має виконати таємні, сповнені небезпеки місії у Харбіні й совєцькій Москві… Однак і під чужим прапором Марко залишається лицарем Таємного Українського Легіону. Повернути вкрадену історію свого народу, розгадати таємницю свого роду і не загубити при цьому подарованого йому долею кохання непросто, бо ворог той самий і так само жорстокий. Він усюди: на Далекому Сході, у Москві і навіть у Лондоні.
Чергові пригоди українського «Джеймса Бонда», Марка Шведа, що розгортаються на історичному тлі 30-х років XX століття, майстерно виписаному авторкою Лорою Підгірною, вражають своєю реалістичністю і драматизмом.
Небезпеки, таємниці, кохання… А головне — українська історія, невивчені і незасвоєні уроки якої можуть відгукнутися для сучасників дуже болючими наслідками.
— Так, працюю. Хіба ж не видно? Фотограф — така ж професія, як інші, — скоромовкою випалила вона.
Лише тепер Едіт помітила, що кароокий поліціянт має досить приємну зовнішність, та й і її емоційність його зовсім не бентежить.
— Завдяки цим світлинам можна змінити життя цих людей, допомогти їм! Я у це вірю! — додала палко.
— А чи готові ці люди змінювати власне життя, самі докласти бодай дещицю зусиль? — проговорив він радше сам до себе. — Чи вірять вони у власні сили?
Підійшов майже впритул, нахилився, зазираючи в об’єктив її фотографічної камери, примружив одне око.
У нього були довгі, густі чорні вії. А ще — вольове підборіддя, гладенько поголене обличчя, прямий, виразний ніс, що додавав його обличчю у поєднанні з поліцейським кашкетом класичного мужнього виразу… Та й увесь він був зразком бездоганності: випуцуваний, охайний, як того вимагає його професія.
Едіт відчула дивне збентеження у грудях від того, що раптом звернула увагу на зовнішність непроханого співрозмовника.
— Цікаво, кому здалися ці депресивні, хоч і майстерні фотографії? Хто за них заплатить? — знову поцікавився він. — Повоєнний Відень живе новими устремліннями, прагне веселощів, краси, розкоші, а тому відгороджується від усього, що псує ідеалістичну картинку його життя. Особливо від смердючих нетрів та їхніх мешканців-злидарів.
Едіт лише похитала головою.
— То для вас ті люди — непотріб, голота. Ви не розумієте, яка сила живе в їхніх очах, які могутні прагнення палають у їхніх душах! Їх тільки варто спрямувати у належне русло і вони будуть здатні змінити не лише власну долю, але й увесь світ!
Поліцейський стояв, не проронивши ні слова у відповідь. Мабуть, роздумував над тим, що вона відповіла.
То були небезпечні слова.
— Я мушу сказати, що не залишу вас тут саму, фройляйн! — безапеляційно заявив він нарешті. — Згортайте свій апарат, я допоможу вам. І проведу, — додав суворо.
Інтуїтивно Едіт зрозуміла — сперечатися з ним не варто. Мовчки склала фотографічну камеру, триногу, обтрусила поділ спідниці, бо у хаті, де знімкувала, довелося стати навколішки, зіпершись на брудну підлогу коліном…
— Гаразд… Я готова, — просто відповіла вона, за кілька хвилин наспіх зібравши усе те фотографічне причандалля.
І вони рушили.
Поліцейський мовчав усю дорогу, наче, виконавши свій обов’язок і забравши її з небезпечного місця, його більше нічого в Едіт не цікавило.
Провів до залюдненої штрассе — тут їй уже і справді нічого не загрожувало. Ввічливо попрощався.
Едіт приязніше поглянула на нього.
Кремезний, високий, симпатичний…
— Дякую… — тихо промовила вона, коли він зупинив візника і запитав, куди їй потрібно.
Едіт помітила, як його рука сягнула до кишені, і здивувалася. Поліцейський бажає оплатити її проїзд?
— То зайве! — торкнулася його руки і згорнула гроші в долоні. — Я здатна оплатити собі проїзд сама!
— Як бажаєте, фройляйн, — кивнув він, не сперечаючись. — Не ходіть більше туди, в нетрі. Я хвилюватимуся за вас.
— Прощавайте! — пирхнула Едіт. І вже за кілька хвилин, як коляска рушила з місця і від’їхала на порядну відстань — озирнулася.
Він досі стояв, проводжаючи її поглядом.
— Прощавайте, — повторила Едіт собі під ніс. — Тільки такого знайомства мені й не вистачало! Щастя, що ми бачимось вперше і востаннє!
Та вона помилялася…
Увечері в неділю її чекали на партійних зборах. Одягнувшись у той самий світло-сірий костюм і зробивши звичну простеньку укладку — її каштанове волосся вилося само і не потребувало додаткових куаферних знущань — Едіт уже готова була прочинити двері.
Можливо, бракує ще краплі парфуму… Так, варто додати ту дрібничку. Хоча таємне зібрання членів віденського комуністичного підпілля не вечірка, та все ж вона жінка і мусить залишатися нею навіть на зборах. До того ж там буде гер Айсман…
Та щойно вона торкнулася горлечка мініатюрної плящинки, щойно краплина тонкого збудливого аромату опинилася на її пальці, а далі на шкірі, якраз біля ямки на горлі, а ще одна десь між грудей — у двері постукали.
Едіт стрепенулася: хто 6 це міг бути? Вона мешкає одна. Жодному із товаришів її адреса невідома…
«Власне — заспокоїла Едіт саму себе, — мені боятися нічого. Вдома ніяких листівок, жодних прокламацій… Тільки плівки та світлини з віденських нетрів. Але хіба це злочин — фотографувати людей та їхні житла?..»
Рвучко прочинила двері й ахнула від несподіванки.
На порозі стояв він… той самий чорнявий поліціянт, із яким кілька днів тому зустрілася серед злиденного безладу нетрів. Тільки одягнутий у цивільне, а не у свій випуцуваний стрій.