Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #3
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-282-2
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3». Краткое содержание книги:
Нові небезпечні випробування чекають і на Марка Шведа. Тепер волею долі він — спеціальний агент МІ-6 і разом із молодим британським журналістом Яном Флемінгом має виконати таємні, сповнені небезпеки місії у Харбіні й совєцькій Москві… Однак і під чужим прапором Марко залишається лицарем Таємного Українського Легіону. Повернути вкрадену історію свого народу, розгадати таємницю свого роду і не загубити при цьому подарованого йому долею кохання непросто, бо ворог той самий і так само жорстокий. Він усюди: на Далекому Сході, у Москві і навіть у Лондоні.
Чергові пригоди українського «Джеймса Бонда», Марка Шведа, що розгортаються на історичному тлі 30-х років XX століття, майстерно виписаному авторкою Лорою Підгірною, вражають своєю реалістичністю і драматизмом.
Небезпеки, таємниці, кохання… А головне — українська історія, невивчені і незасвоєні уроки якої можуть відгукнутися для сучасників дуже болючими наслідками.
— Ні, Лізо, ні… — відповів він. — Звісно, що не хочу. Обіцяю, що все зроблю. Ну, йди до мене нарешті!
— Тоді давай домовимось, — відсторонилася вона на якусь мить. — Ти поїдеш до Женеви, зустрінешся зі своїм другом, отим містером Коновальцем, а після того — у Бад-Гаштайн, лікувати плече. Добре, Маркусю?
— Хай буде гречка… — примирливо відповів він, затуляючи їй рота поцілунком.
— Яка ще гречка? Ні-ні, обіцяй мені, що ти це зробиш! — зашепотіла Ліза, крутячи головою. — Маркусю, чуєш?
— О Господи… — вдавано страдницьки застогнав він. — Жінко, урочисто обіцяю! Поїду до того Бад-Гаштайна! Поїдемо разом, утрьох. Я, ти і Марго… Ну? Лізо… може, вже досить балачок?
Востаннє Едіт Тюдор-Харт, у недавньому дівоцтві Едіт Сушицька, знімкувала ще в Австрії, місяців сім тому.
Ті дні, проведені у Відні, звідки вона завдяки дивним обставинам перебралася до Лондона, запам’яталися їй особливо.
Із самого ранку Едіт приходила у вбогі, просяклі запахом нечистот та сміття нетрі, де мешкали віденські бідняки, виставляла на триногу важку фотографічну камеру, ловила між похмурими обдертими стінами й дахами скупі промені світла й фотографувала усе: обличчя, побут, будинки, захаращені усіляким мотлохом вузенькі брудні обійстя, таких же брудних дітей, що голяка гралися у калюжах… Жінок, що поралися по господарству: прали у іржавих коритах діряву благеньку одіж, годували курей чи підмітали саморобними віниками із кленових гілок свої вбогі подвір’я. Чоловіків у картатих кепках, перелатаних штанях і засмальцьованих сорочках, які здебільшого, байдикували, палили, притулившись до стіни спиною, пильно розглядаючи її, наче то якась заморська дивовижа, або ж виконували якусь нудну, одноманітну роботу, від якої добробут родини не змінювався ні на дещицю.
У кишені Едіт завжди мала жменю льодяників для дітлахів та монети — для їхніх батьків. На диво, її жодного разу ніхто не побив і не пограбував. Страшно було тільки вперше. Далі звикла, та й мешканці нетрів до неї призвичаїлися.
Дивакувата фройляйн ходила по хатах із фотографічною камерою, роздавала цукерки і гроші в обмін на дозвіл зняти кілька кадрів й говорила їм небувалі речі.
— То задля вашого ж добра, — казала вона. — Хочу розповісти усій Австрії, як страждає трудовий люд, у яких жахливих умовах ви живете… Ваші дружини не мають чистої білизни, ваші діти не ходять до школи, ваші чоловіки не можуть знайти роботу, щоб прогодувати свої родини… Ви маєте право на краще життя!
Едіт говорила впевнено, вірячи у кожне сказане нею слово.
Так її вчили на зборах підпільного комуністичного осередку. Так вона всотала, бо направду вірила, що то небувала річ: на окраїні Відня, знаної столиці вальсів, вишуканого смаку та розкоші існували нечупарні гетто, де мешкали найзлиденніші…
До них нікому не було діла. Хіба поліцейським, що забрідали сюди час від часу у пошуках чергового кишенькового злодюжки. Та їй, Едіт Сушицькій, дівчині-фотографу у пристойному, хоч і вельми простому одязі.
По правді сказати — це була її ділянка підпільної роботи. Наводити контакти зі злидотою. Фотографічна камера — тільки прикриття.
Мала придивлятися до людей, відшукуючи тих, із ким потім можна буде мати справу. Бо ж прокламації та газети самі не роздаються, а дрібну, але важливу роботу виконувати комусь потрібно.
До того ж місцева злидота мала одну незаперечну перевагу: вони уміли «робити ноги» — тікати від поліціянтів, вправно ховатися, губитися поміж старих віденських вулиць, збивати з пантелику своїх переслідувачів.
Але й фотографування їй подобалось. Тим більше, що гер Айсман цінував у ній цей талант найбільше. Не помічав у ній жінку, не помічав, як вона дивиться на нього… Тільки фотографічна камера у її руках змусила цього зарозумілого, впевненого у собі блондина з блакитними очима зупинити на ній погляд і замислено проказати:
— Едіт… Так, здається, вас звати? Хочете бути корисні партії? Нам потрібні якісні світлини життя простого трудового народу… Поміж фотографуванням приглядатиметесь до людей, шукатимете придатних для нашої справи…
Далі геру Айсману вже нічого не потрібно було говорити. Вона усе зрозуміла без слів і узялася до виконання завдання наступного дня.
Знімаючи сцени внутрішнього побуту однієї з місцевих родин, до якої вона напросилася ще минулого тижня, Едіт потребувала яскравого освітлення, тому прийшла з самого ранку.
Господар оселі, не очунявши після бурхливої ночі, важко хропів на ліжку, загорнувшись, наче у кокон, в чорну, запрану ковдру.
Господиня, жіночка літ тридцяти, яку, вочевидь, мучили сухоти, бо час від часу вона характерно кахикала в кулак, швиденько заховала до кишені кілька монет, які Едіт їй простягнула.