Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3

— Лізо, яке золото? — Швед гірко усміхнувся. — Його просто відберуть. Там, в Україні голодують не через засуху чи неврожаї. Знаєш, яка там родюча земля? Знаєш, як москалі про Україну говорять? Мовляв, у хохлів яблука на голову падають, увіткни в землю суху палицю — вона пустить коріння й зазеленіє… Але то голод не через стихійне лихо. То організована совєцькою владою моровиця! Помста за наш спротив. Вимирають цілі містечка! Отакі як Тарноруда, пам’ятаєш? Совєцька власть цілеспрямовано у людей забирає усе: запаси зерна, картоплю, вигортають із хат усе начисто! Залишають у голих стінах… їсти просто немає чого. Навіть лушпиння. Звісно, з-за Збруча щось там потай передають, переправляють, але то крапля в морі. Розповідають, що окремі села відрізані від решти території, оточені озброєними загонами, аби люди не могли порятуватися… Вони приречені на голодну смерть. Совєти нищать Україну, Лізо, і нікому у світі до того немає діла.

— А Ліга Націй що? Європа ж має сказати своє слово?

— Усі мовчать, — відповів Марко. — Як завжди. Із самого сімнадцятого року Європа мовчить, наче їм усім заціпило. На тому й усе. Флемінг казав, що хтось із нашої делегації навіть продемонстрував на засіданні хліб, який печуть українські селяни, щоб хоч якось врятуватися від голодної смерті: з надертої кори…

— Господи!

Швед зітхнув.

— Чим ще ми, українці-емігранти, можемо зарадити цій біді? Нічим… — із гіркотою промовив він.

— Марку, любий… Ти ж знаєш, — проказала Елізабет, цілуючи його у скроню, — ти ж знаєш, що завжди робив усе, що міг! Те золото, безумовно, піде на боротьбу з радянською владою! Ти ж завжди робив для своєї Батьківщини усе, що міг, усе, що було у твоїх силах! Так, — намагаючись залишатися спокійною, промовила вона, — тебе гризе, що зараз ти наче й під чужим для себе прапором. Але поміркуй: навіть так ти захищаєш інтереси України. От поясни мені, чому тобі постійно не дає спокою відчуття провини перед своєю країною? Що ти їй ще винен? Свою юність? То ти її віддавав не замислюючись. Своє здоров’я? Ти віддавав його постійно… Душею ти завжди там… Чому ті, за кого ти так вболіваєш і готовий вкотре віддати життя, не піднялися усі гуртом і не знищили ворога у зародку, ще у сімнадцятому? Можливо, я не дуже знаюся на історії твоєї країни, але ти ж багато розповідав мені. І тому, мені здається, цей штучний голод — кара за колишню байдужість до власного майбутнього, до власної державності, за небажання протистояти єдиним фронтом, коли це ще можна було робити… Це наслідки, Марку… Це наслідки. І ні ти, ні ще жменя таких, як ти, не можете бути відповідальними за цілу байдужу до власної долі націю! Не маєте права перекладати цей тягар на себе аж так!.. Це якась суперпатріотична екзальтація! Майже фанатизм! Ви — не боги, ви люди. Тому вважайте на це. Що ще ти міг зробити для своєї окупованої совєтами землі окрім того, що зробив? Чому українці не повстали як один? У мене таке враження, Марку, що ти постійно почуваєшся винним за те, що вижив і зараз тут, у Лондоні, зі мною і Маргарет, а не загинув там від совєцької кулі. Та й, зрештою, хіба Англія зараз не рідна для тебе? Тут твій дім, тут я і донька… Може, варто навчитися любити свою країну на відстані, використовуючи у боротьбі за неї ті ресурси, які тобі не були доступні на батьківщині? Безумовно, так ти більше користі принесеш Україні, ніж коли б загинув там і зараз лежав би у тій масній, як ти кажеш, родючій землі, й сам перетворившись на порох? Знаєш… — Ліза перевела подих і продовжила: — Може, як увіткнути у ту українську землю палицю, та палиця справді зазеленіє. Але палиця — не дерево, Марку! Потрібен час, щоб із тих обрубків повиростали і сформувалися дерева! І ти не можеш нічого зробити, щоб то сталося швидше, ніж має статися. Має минути час. Роки… Може, п’ятдесят, може — усі сто…