Рукопис, знайдений у Сараґосі

Я народився в гарній місцевості поблизу Ґранади, в сільському будиночку, який мав мій батько на березі чарівного Хеніля. Ви знаєте, що для іспанських поетів наша провінція становить місце дії всіх пасторальних сцен. Вони так переконливо пояснили нам, що наш клімат впливає на пробудження любовних почуттів, що небагато знайдеться ґранадців, які б не проводили свою молодість, а часом і все життя у залицяннях і коханні.

Коли у нас молодий чоловік перший раз з’являється в товаристві, то починає він від вибору дами серця, якщо ж та приймає його поклоніння, тоді він проголошує себе її ембебесідо, тобто одержимим її привабами. Жінка, яка приймає таку жертву, укладає з ним мовчазну умову, в силу якої тільки йому довіряє своє віяло і рукавички. Віддає йому також першість, коли йдеться про те, щоб принести їй склянку води, яку ембебесідо подає на колінах. Крім того, щасливий молодик має право гарцювати біля дверцят її карети, подавати свячену воду в церкві і кілька інших таких же важливих привілеїв. Чоловіки зовсім не відчувають ревнощів від подібних відносин, бо насправді нема чого ревнувати, передовсім тому, що жінки жодного з цих залицяльників не приймають у себе, де вони, зрештою, весь день оточені дуеньями чи слугами. Якщо ж сказати вам правду, то жінки, невірні своїм чоловікам, віддають перевагу комусь іншому, а не ембебесідо. Вони тоді зазвичай звертаються до молодих кузенів, які мають доступ у дім, а найбільш зіпсовані знаходять собі коханців у найнижчих верствах суспільства.

Так виглядали упадання в Ґранаді, коли я вийшов у світ; проте цей звичай зовсім не притягав мене, і не тому що в мені не було чулості, навпаки, моє серце, можливо, більше, ніж будь-чиє, зазнало впливу нашого клімату, і потреба кохання була першим почуттям, яке оживляло мою молодість. Проте невдовзі я переконався, що кохання — це щось інше, ніж простий обмін пустими люб’язностями, прийнятий у нашому товаристві. Цей обмін був, на перший погляд, зовсім невинний, однак, збуджуючи в жіночому серці зацікавленість людиною, якій вона ніколи не буде належати, водночас послаблював інтерес до того, кому вона належала насправді. Ця суперечність обурювала мене тим більше, що кохання і шлюб я завжди вважав чимось неподільним. Цей останній, прикрашений усіма привабами кохання, став потаємною і водночас найдорожчою з моїх думок, божеством моєї уяви.

Признаюся вам, що ця думка настільки підкорила собі мою душу, що я часом починав говорити невідомо що, і здалеку мене цілком можна було взяти за справжнього ембебесідо[34].