Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
— Сеньйоро, моє теперішнє інкоґніто лише прикриває мій віце-королівський сан, але не скасовує його. Тому пробач мені, якщо я дозволяю собі сісти по праву руку від тебе, але так само чинить наш милостивий монарх, якого я маю честь представляти, по відношенню до найяснішої королеви.
Потім гофмейстер розсадив усіх інших згідно з їхніми титулами, залишивши перше місце для сеньйори де Торрес.
Усі довго їли в мовчанні, яке нарешті перервав віце-король, сказавши, звертаючись до сеньйори де Торрес:
— З прикрістю бачу, що в листі, який ви, сеньйоро, написали до мене в Америку, ви начебто висловили сумнів щодо виконання обіцянки, яку я дав вам майже тринадцять років тому.
— Справді, ясновельможний сеньйоре, — відповіла тітка Ельвіри, — і якби я сподівалася такого безсумнівного виконання обіцянки, то постаралася б, щоб моя племінниця була більш гідною вашої високості.
— Видно, — перебив її віце-король, — що ви, сеньйоро, з Європи, бо в Новому Світі всі добре знають, що я не люблю жартувати.
Після цих слів розмова вщухла, і ніхто більше не відізвався. Коли обід закінчився, віце-король відвів мене аж до моїх покоїв. Обидві тітки пішли довідатися, що сталося з Ельвірою, яка обідала за гофмейстерським столом, я ж залишився з її служницею, яка відтоді перебувала при мені. Вона знала, що я хлопець, однак старанно прислужувала мені, хоча теж страшенно боялася віце-короля. Ми обоє підбадьорювали одне одного, і час нам минав якось весело.
Тітки незабаром повернулися, а оскільки король повідомив, що цілий день не бачитиметься зі мною, то вони потайки привели Ельвіру й Лонсето. Тоді вже радість стала спільною, ми від усього серця сміялися, так що навіть тітки, задоволені цією хвилиною відпочинку, вимушені були розділити нашу радість.
Пізнім уже вечором ми почули звуки гітари й побачили віце-короля, який, огорнувшись плащем, стояв, напівсхований, за сусіднім домом. Голос його, хоча й не юнацький, був, однак, дуже привабливим, а в плані мистецтва співу став ще досконалішим, а це свідчило, що віце-король і в Америці не забував про музику.
Мала Ельвіра, добре знаючи звичаї жіночої ґречності, зняла одну з моїх рукавичок і кинула на вулицю. Віце-король підняв її, поцілував і сховав на грудях. Але щойно я виявив йому цю ласку, як мені здалося, що до мого рахунку додасться ще сотня хльостів, як тільки віце-король дізнається, яка з мене Ельвіра. Ця думка так сильно мене засмутила, що я думав тільки про те, коли ми вже полягаємо спати. Ельвіра й Лонсето зі сльозами попрощалися зі мною.
— До завтра, — сказав я.
— Можливо, — відповів Лонсето.
Після цього я ліг у тій самій кімнаті, де стояло ліжко моєї нової тітки. Обоє ми, роздягаючись перед сном, намагалися робити це якнайскромніше.
На другий день моя тітка Даланоса розбудила нас і сказала, що Лонсето з Ельвірою вночі втекли, і не відомо, що з ними сталося. Ця звістка як громом вдарила бідолашну Марію де Торрес. Щодо мене то я подумав, що не можу зробити нічого кращого, як замість Ельвіри стати віце-королевою Мексики.
Ватажок ще вів свою розповідь, коли один з його людей прийшов доповісти йому, що було зроблено протягом дня; тож він підвівся й попросив дозволу відкласти продовження історії на наступний день.
Ребека нетерпляче зауважила, що нас завжди хтось перериває у найцікавішому місці, після чого розмова пішла вже про якісь дрібнички. Кабаліст сказав, що дістав звістку про Вічного Жида, який вже пройшов Балкани й скоро прибуде до Іспанії. Далі я не знаю, хто що робив того дня, тому переходжу до наступного, який був значно багатшим на події.
День вісімнадцятий
На світанку, коли я прокинувся, у мене з’явилося бажання відвідати нещасну шибеницю Лос-Ерманос; я сподівався, що знову знайду там якусь жертву. Прогулянка не була даремною, бо я й справді знайшов чоловіка, який лежав між двома повішениками. Бідолаха здавався вже зовсім мертвим і закоцюблим, однак коли я торкнувся його рук, то переконався, що життя ще не покинуло його. Я приніс води, щоб скропити йому обличчя, однак, бачачи, що він не приходить до тями, узяв його собі на плечі й виніс поза шибеничну огорожу. Мало-помалу він прийшов до себе, втупився в мене безумним поглядом, а потім раптом вирвався й почав тікати в поле. Якийсь час я стежив за ним, але помітивши, що він біжить у чагарники й легко зможе заблукати там, я вирішив, що мій обов’язок — наздогнати й затримати його. Незнайомець озирнувся, а побачивши, що я його переслідую, став тікати ще швидше; нарешті він перечепився, упав і поранив голову. Я обтер йому рану хусткою, потім, відірвавши шматок власної сорочки, перев’язав йому голову. Незнайомець нічого мені не сказав; тоді, заохочуваний цією покірністю, я подав йому руку й відвів у циганський табір. Протягом усього цього часу я не зумів видобути з нього жодного слова.