Рукопис, знайдений у Сараґосі

— Ця розсіяність справила, що в Ґранаді мене вважали несповна розуму, та, по суті, не дуже й помилялися. Говорячи точніше, мене вважали несповна розуму тому, що моя ненормальність відрізнялася від безумства всіх інших ґранадців; я б міг вважатися нормальним, якби відкрито проголосив себе несповна розуму від краси якоїсь із моїх знайомих дам. Однак оскільки в такій славі немає нічого приємного, я вирішив на якийсь час покинути рідні краї. Були ще й інші причини, які мене до цього схиляли. Я хотів бути щасливим зі своєю дружиною, і щасливим тільки завдяки їй. Якби я одружився з кимось зі своїх землячок, вона, згідно зі звичаєм, мусила би прийняти залицяння якого-небудь ембебесідо, а ці відносини, як ви вже помітили, не узгоджувалися з моїм способом мислення.

Вирішивши виїхати, я подався до мадридського двору, але й там знайшов ті самі нудотні люб’язності, тільки під іншою назвою. Назва «ембебесідо», яка зараз з Ґранади перейшла до Мадрида, тоді ще не була там відомою. Дами двору називали своїх обраних, хоча й нещасливих коханців «кортехо», а інших, з якими поводилися суворіше і лише раз чи два на місяць нагороджували усмішкою — «ґалан». Незалежно від цього, усі без винятку носили кольори обраної красуні й гарцювали поряд з її каретою; це піднімало таку куряву на Прадо, що неможливо було жити на вулицях, які прилягали до цього чарівного місця прогулянок.

Я не мав ані відповідного маєтку, ані достатньо відомого імені, щоб звернути на себе увагу при дворі; усе ж на мене звернули увагу завдяки вмінням, які я виявляв у бої биків. Король кілька разів говорив зі мною, ґранди ж виявили мені честь, шукаючи моєї дружби. Я був знайомий навіть з графом Ровельясом, але він, будучи непритомним, не міг мене бачити, коли я врятував його від смерті. Двоє його пікадорів добре знали, хто я такий, але були, видно, зайняті тоді чимось іншим, інакше не впустили б нагоди отримати вісімсот пістолів нагороди, яку граф пообіцяв тому, хто назве йому ім’я його спасителя.

Одного дня, обідаючи у міністра фінансів, я опинився поряд із доном Енріке де Торрес, вашим чоловіком, який приїхав до Мадрида в своїх справах. Я мав честь уперше розмовляти з ним, але його особа викликала довіру, тому я невдовзі скерував розмову на свій улюблений предмет, тобто на кохання і шлюб. Я запитав у дона Енріке, чи дами в Сеґовії також мають своїх ембебесідо, кортехо і ґаланів.

— Зовсім ні, — відповів він, — наші звичаї ще й досі не знають осіб такого роду. Коли наші жінки йдуть на прогулянку алеєю, що зветься Сокодовер, то найчастіше обличчя в них напівзакрите, і ніхто не відважується наблизитися до них, незалежно, йдуть вони пішки чи їдуть каретою. Крім того, у себе в домах ми приймаємо тільки з першим візитом, як чоловіків, так і жінок. Ці останні проводять вечори на балконах, що злегка піднімаються над вулицею. Чоловіки тоді затримуються й розмовляють зі знайомими, а молодь, обійшовши всі балкони один за одним, закінчує вечір перед будинком, де є панна на виданні.