Рукопис, знайдений у Сараґосі

Так я несподівано став майбутньою віце-королевою, яка тримала в руках шкатулку, повну діамантів, везли мене в позолоченій лектиці два білі мули, а поряд із дверцятами гарцювали двоє конюших. У цій такій дивній для хлопця мого віку ситуації я вперше почав замислюватися над шлюбом, отим видом зв’язку, природи якого я ще як слід не розумів. Проте був певен, що віце-король не одружиться зі мною, і мені не залишалося нічого кращого, як продовжувати обманювати його й дати час моєму приятелю Лонсето на вигадування якогось засобу, який би раз і назавжди позбавив його клопотів. Я вважав, що прислужитися приятелю — це завжди шляхетний вчинок.

Одне слово, я вирішив, поки це можливо, вдавати молоду дівчину, і щоби повправлятися в цьому, сів чимглибше у лектиці, усміхаючись, опускаючи погляд і роблячи всілякі жіночі гримаси. Я також нагадав собі, що повинен ходити, утримуючись від великих кроків і взагалі від усіляких надто вільних рухів.

Поки я роздумував над цим, раптом густа хмара пилу сповістила про наближення віце-короля. Гофмейстер попросив, щоб я висів з лектики й оперся на його руку. Віце-король приклякнув на одне коліно й сказав:

— Прийми, сеньйоро, освідчення в коханні, яке почалося з твоїм народженням, а закінчиться з моєю смертю.

Потім поцілував мені руку й, не чекаючи відповіді, посадив до лектики, сам же сів на коня, і ми рушили в дальшу дорогу.

Коли він, не звертаючи на мене особливої уваги, гарцював біля моїх дверцят, я мав час без поспіху роздивитися його. Це вже не був той юнак, якого Марія де Торрес вважала таким вродливим, коли він убивав бика чи повертався з плугом у Вільяці. Віце-король ще міг вважатися гарним чоловіком, але колір його обличчя, спаленого тропічним сонцем, більше наближався до чорного, ніж до білого.

Густі, обвислі брови надавали його обличчю такого страшного виразу, що навіть коли він хотів його пом’якшити, риси мимоволі набирали якихось жахливих форм. З чоловіками він говорив громовим голосом, з жінками ж пищав так тоненько, що не можна було утриматися від сміху. Коли він звертався до своїх людей, здавалося, що він віддає команди цілому війську, зі мною ж говорив так, наче за мить до битви питав, які будуть накази.

Чим більше я приглядався до віце-короля, тим неспокійнішим ставав. Я передчував, що коли він викриє мою стать, то накаже, мабуть, немилосердно відшмагати мене, і боявся тієї хвилини, як вогню. Тому мені не треба було вдавати боязкого, бо я й справді весь тремтів і не смів ні на мить підвести очей.

Ми прибули до Вальядоліда. Гофмейстер подав мені руку й відвів у призначене для мене приміщення. Обидві тітки пішли разом зі мною; Ельвіра також хотіла увійти, але її прогнали, як вуличного хлопчиська. Що стосується Лонсето, то він разом із слугами залишився в стайні.

Опинившись сам на сам із тітками, я впав їм до ніг, благаючи, щоб вони мене не зрадили, і описуючи їм страшні покарання, на які могла мене приректи їх балакучість. Думка, що мене можуть відшмагати, ввергла мою тітку у відчай, тому вона поєднала свої прохання з моїми, але всі ці умовляння були непотрібні. Марія де Торрес, налякана так само, як і ми, думала тільки про те, як відтягти остаточне вирішення всього цього. Нам сповістили, що обід вже готовий. Віце-король чекав мене біля дверей їдальні, відвів на місце й, сівши по праву руку від мене, сказав: