Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Так само як у політиці та культурі, національні прагнення почали проявлятися й у сфері економіки. Попри конституційний принцип єдиного бюджету, 1924 року Скрипник виступив проти проекту бюджету, бо, на його думку, це зробило б республіки занадто залежними від щедрості Союзу, а відтак постійно принижувало б їх до позиції «бідних родичів». Тож щоб виправити ситуацію, треба зафіксувати певну частку податків, яка має повертатися до урядів республік, де ці податки було зібрано. Скрипникові не вдалося домогтися ухвалення його пропозиції щодо фіксованої частки податків, які мали б повертатися, проте радянська Україна все одно тримала дефіцит свого бюджету в розумних межах. Саме завдяки цьому вона змогла утримувати свою економічну автономію значно ефективніше, ніж інші радянські республіки, дефіцити бюджету яких дедалі зростали, а отже — робили їх щороку більш залежними від всесоюзного гаманця[596].

Національні економічні пріоритети ставали відчутними й у інший спосіб. Наприклад, українська «УРНГ» (Українська рада народного господарства) з часом стала набагато потужнішою, ніж її аналоги в інших союзних республіках. Вона навіть претендувала на право провадити поточний контроль над підприємствами всесоюзного значення, розташованими в Україні. Офіційні особи радянської України не змогли втримати за собою це право, проте їм часто вдавалося забезпечити Україні частку в нових проектах[597]. За будь-якої нагоди українські радянські урядовці наче діяли за принципом: якщо Росія щось отримує, то й Україна також мала це отримати — хай то буде гідроелектростанція чи Товариство істориків-марксистів. Наприклад, після Всеросійської конференції з вивчення природних продуктивних сил, проведеної 1923 року, радянська Україна організувала свій Всеукраїнській з’їзд у справі вивчення продуктивних сил та народного господарства. Коли цей з’їзд розпочав свою роботу наприкінці 1924-го, він не просто мав престижнішу назву «з’їзд» (а не «конференція»), а й розглядав додаткові питання, яких не розглядали учасники конференції в Росії, зокрема людські та технологічні аспекти економічного розвитку[598].

Намагаючись українізувати себе та взяти участь у бурхливому відроджені української культури, навіть у царині економіки КП(б)У не могла відгородитися від українських національних прагнень. Боротьба за збільшення бюрократичного апарату українських радянських чиновників неминуче змішувалася з відчуттям національної гордості. Для українських комуністів певна міра українськості стала легітимною, ба навіть обов’язковою вимогою, тож українські прагнення не могли не виявитися й у царині економіки. Комуністи, які колись просто були глухими до проблем української економіки, почали їх усвідомлювати, а отже й мислити в категоріях українських інтересів.

Провідником легітимації уявлень про Україну як про економічну єдність був Григорій Гринько, колишній боротьбист, який став заступником голови Держплану (всесоюзної структури з планування)[599]. Гринько ототожнював економічні інтереси СРСР з економічними інтересами республік, які до нього належали, особливо з інтересами України. У своїх працях він полюбляв називати радянську Україну «Західним упором радянського союзу». Він наполягав — і не без успіху — на тому, що «не крайовий розподіл України, а дальша консолідація Української Соціалістичної Республіки, — ось чого вимагає життя, і з цього треба виходити також і при розв’язанні основних питань економічної політики». Розподіл України на такі регіони, за словами Гринька, може привести лише до набуття регіонами широких адміністративних повноважень за рахунок повноважень республіканського центру. «На Україні, — писав він, — це не може визначити нічого иншого, крім підриву України, як Республіки»[600]. Він також стверджував, що економічний розвиток має плануватися з урахуванням інтересів кожної із союзних республік та регіонів. Економічний розвиток не міг просто відображати стару економічну географію царської Росії, він мав будуватися на основі нових національних одиниць. Гринько писав, що «найвідповідальніше завдання керівних органів Радянського Союзу полягає в тому, щоб, максимально підтримуючи й стимулюючи економічну творчість окремих республік і областей, ввести його в спільні рамки єдиного народно-господарського розвитку Союзу». Це слугуватиме «не обмеженим народно-господарським інтересам тих чи інших республік або областей і навіть не ізольованим інтересам СРСР як такого, а загальним інтересам пролетарської революції»[601]. Це можна буде зробити, твердив він, якщо показати, що нації, які раніше були під гнітом імперіалізму, досягнуть економічного розвитку без покладання на західний капітал, а це, своєю чергою, просуватиме революційні процеси серед відсталих народів Сходу. Таке просування мало особливе значення в часи, коли західний капітал, як здавалося, стабілізував себе на найближче майбутнє[602].