Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Опубліковано було тільки першу частину «Вальдшнепів», потім ваплітянський журнал закрили через цей «злочин». Важко судити лише за половиною роману, але це була чудова робота, яку написав комуніст. Його герой Карамазов був зневіреним комуністом, який визнає, що вбив заради революції, проте цинічно заявляє: «Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство во ім’я соціальних ідеалів ніколи не вважав злочином». Він відкидає Шевченка, Україну та «цю ідіотську українізацію» аж до моменту, коли його цинізм оскаржує Аглая, у яку він закохався. Герой розповідає їй про своє минуле, про вбивства, що їх він скоїв як чекіст під час громадянської війни. Аглая бачить у ньому типового героя, одного з тисяч тих Карамазових, чиї романтичні революційні ідеї змушували їх убивати за мрію, що так і не здійснилася. Вони почувалися винними; проте не могли залишити партію попри всі її недоліки, адже зробити це означало б зрадити себе та свої ідеали. Їх охоплював абсурдний гнів, від якого неможливо було втекти[572].
Для партії не було нічого образливішого, аніж публічна демонстрація зневіри українських комуністів, тому що саме існування таких типів героя, як Карамазов Хвильового, означало, що революція звернула в хибне річище. Андрій Хвиля очолив наступ на захист партійної лінії, докопуючись до всіх старих гріхів Хвильового, докладно цитуючи неопублікований текст «Україна чи Малоросія?» та викриваючи цей памфлет як напад на саму революцію[573]. Хвильовий, котрий тоді був за кордоном, міг би наполягати на своєму й перейти в еміграцію. Очільники більшості з КПЗУ, з цієї інакодумської партії, попросили його так і вчинити та подавати відповідні дописи до їхніх журналів[574]. Проте Хвильовий, як і його персонаж Карамазов, не міг порвати відносини з партією, тож обрав відречення.
Він розкрив себе як майстер мистецтва показової капітуляції, тобто визнавав те, що було треба визнати, і продовжував робити те, чого вимагали його переконання, у витонченіший спосіб. У лютому 1928-го Хвильовий опублікував лист до редактора «Комуніста», у якому зізнався, що «відродив теорію боротьби двох культур», проте зумів засудити власні ідеї так, щоб зберегти їхню суть. Він визнав, що помилився, називаючи Москву центром філістерства, не тому, що це було не так, а лише тому, що те саме можна справедливо сказати і про Київ. Він шкодував про те, що виступав за прийняття «психологічної Европи», але виставив це радше як помилку форми, ніж змісту. Він пояснив, що мав на увазі насправді космополітичний світогляд на противагу провінціалізму, а цей світогляд не був виключно європейським, його поділяла й Комуністична партія. Він визнав кожну свою помилку, яку йому приписала критика, і навіть заявив, що знищив другу частину «Вальдшнепів». Але зробив це все таким чином, що в нього залишилася можливість колись іще поборотися за свої погляди[575].
Розпуском ВАПЛІТЕ не було покладено край літературному Ренесансу української радянської літератури; воно допомогло визначити межі, дозволені партією. Гамівна сорочка сталінського соціалістичного реалізму ще й не снилася нікому. Хвильовий і далі писав оповідання, Куліш та Курбас створювали п’єси, Тичина публікував ліричну поезію, а Довженко знімав фільми. Навіть газету «ВАПЛІТЕ» замінили «Літературним ярмарком», де колишні члени ВАПЛІТЕ продовжували друкувати вартісні тексти, які було приємно читати.
Заснований після заборони «ВАПЛІТЕ» «Літературний ярмарок» не належав жодній групі і, як зазначив Юрій Луцький, «був останньою нестримною та спонтанною рефлексією літературних течій», яка все ще могла існувати в радянській Україні[576]. Кожен випуск організовував інший письменник, додаючи коментарі до обраних у випуск матеріалів (такі коментарі називали «інтермедіуми») і зазвичай критику актуальних політичних подій езоповою мовою. Езопова мова часом поступалася місцем брутальному сарказму — як у випадку, коли Хвильовий відреагував на щораз більшу пролетаризацію та регламентацію радянської літератури такою відозвою, опублікованою в «Літературному ярмарку» 1930 року:
Знаю, що сидиш ти зараз десь в глуші нашої українізованої України на березі якоїсь тихой річки і ловиш окунів та матеріял для нового прекрасного оповідання. Правда, це ухил з твого боку. Бо інші пролетарські писальники сидять в цей час десь на димарях заводів і спостерігають звідти робітничий побут, щоб написати епопею карамельно-сахаринову під назвою: «Татко», «Дядько» або «Здрастуйте, ми ваші родичі». І за це під шумок від таких самих писальників, одержують звання: заслуженого пролетарського, революційного, радянського, народнього, міжнароднього, інтернаціонального, всесвітнього писальника[577].
572
Хвильовий, Микола. Вальдшнепи. ВАПЛІТЕ. 1927. № 5. С. 5–69.
573
Хвиля, А. Від ухилу в прірву. Харків, 1928; передруковано як: Від національного комунізму до українського антикомуністичного націоналізму. Нью-Йорк. 1954.
574
Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928. Ph.D. dissertation: University of Toronto, 1980. Pp. 272–273.
575
Лист Хвильового, вперше опублікований у «Комуністі» 22 лютого 1928 року, передруковано в: Будівництво радянської України. Збірник Вип. 1. Харків: ДВУ, б. р. С. 199–201, а також у: Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. 2 вид. Харків, 1930. С. 318–320.
576
Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. P. 151.
577
Процитовано: там само, С. 153. (У нашому виданні цитату подано за оригіналом. Це справді «Літературний ярмарок», але число за червень 1929 і, головне, автором тексту в журналі зазначено не Хвильового, а письменника Олександра Копиленка — то рядки з його листа до Григорія Епіка. Оригінал тут: Лист О. Копиленка до Гр. Епіка. Літературний ярмарок: альманах-місячник. Харків : Державне видавництво України, 1929. Книга сьома (137). Червень. С. 101. — у дужках прим. наук. ред.)