Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Зміни в поглядах більшовиків після 1921 року можна побачити на прикладі більшої терпимості Леніна до національних відмінностей та на його вищій чутливості до національних прагнень. Разом із тим повна зміна більшовицької національної політики, символом якої є впровадження політики українізації 1923 року, не поширювалася на економіку. Економічна єдність соціалістичних народів усе ще сприймалася як даність та вважалася основою для потенційного стирання національних відмінностей між народами за часів соціалізму. Повна економічна єдність соціалістичних держав здавалася логічним наслідком міжнародної єдності пролетаріату — явища, яке й не можна було піддавати сумніву.
Та цю аксіому українські боротьбисти все-таки піддали сумніву ще в 1919-му. Вони були готові доєднатися до більшовиків, але за умови, що ті визнають окрему ідентичність України. Григорій Гринько, який представляв боротьбистів під час перемовин щодо злиття партій 1920-го[589], наполягав на тому, щоб Україну не поглинули економічні структури Росії. Він застерігав, що поширення повноважень російських органів на Україну призведе до поганих наслідків, і виступав за інституцію, яка була б чимось на кшталт федерального регуляторного органу (раднаргоспу)[590]. Ця вимога може здаватися цілком помірною, проте вона випереджала свій час. Напередодні XII з’їзду такі погляди, як у Дмитра Лебедя, були поширені серед керівництва КП(б)У. В економіці найвідомішим ідеологічним колегою Лебедя був Юрій Ларін — економіст, який пізніше стане одним із найнаполегливіших критиків політики українізації. 1921 року Ларін висловив свій невгамовний ентузіазм на підтримку цілковитої економічної єдності відновленої Російської імперії:
Справжня економична історія совітської Росії почнеться тільки з 1921 р., бо тільки з другої половини 1920 р. Росія знову істнує, як єдиний господарський організм. До цього часу перші три роки пролєтарської революції це була тільки передмова, тільки вступ до історії — боротьба для утворення першої передумови до можливості нормального господарського розвитку: за зібрання до купи, в єдине ціле всіх частин розшматованої буржуазно-поміщицькою контр-революцією і Антантою держави — України, Великоросії, Сибіру, Туркестану, Кавказу, Дону.
Тепер, коли російський пролєтаріат, коли «войовничий большевизм», як новий Іван Калита, знову «зібрав землю», тепер тільки пролєтарська Росія матиме можливість показати свою енерґію і орґанізаційні звички на справі господарського відродження в потрібному масштабі. […] Для капіталістів країн Антанти тепер, з об’єднанням Росії, повинна остаточно зникнути надія на «загибель большевизму» од внутрішнього економичного роскладу[591].
Важко було б знайти ідеальніший приклад великоруського шовінізму, який наприкінці свого життя засуджував Ленін. Ларін змальовував більшовиків як нащадків середньовічних московських князів та рятівників Росії. Возз’єднання Російської імперії подавалося як порятунок пролетарської революції. Надії на національне звільнення стали простими махінаціями світової буржуазії. Ларін був дещо радикальнішим, ніж офіційна лінія партії, але не занадто. Офіційна позиція КП(б)У декларувала потребу «збереження повної єдності в господарстві всіх частин Федерації»[592]. Резолюція Всеукраїнського з’їзду рад 1921 року називала таку єдність абсолютною необхідністю для відновлення економіки після катастрофічних руйнувань унаслідок війни та революції[593]. Справді, масштаби руйнувань навряд чи можна було перебільшити. На 1921 рік обсяги виробництва важкої промисловості в Україні знизилися до 12 % показників 1913-го. Робітничий клас великою мірою просто розпався, бо багато пролетарів повернулися до своїх сіл і втратили професійні робітничі навички. З 25 000 донбаських шахтарів, які видобували дві третини російської залізної руди в 1913-му, залишилося приблизно 1200. Влада мала не тільки відбудувати промисловість, а й відновити весь клас промислових робітників[594]. Доступні ресурси були вкрай обмеженими, тож їх справді треба було стягувати докупи на всесоюзному рівні.
589
Григорій Гринько був представником боротьбистів на перемовинах про злиття КП(б)У на засіданні комісії Комінтерну в грудні 1919 року. Тоді ж він і висловив згадане в тексті бачення відносин УСРР та РСФРР у економічній сфері, а зокрема заявив: «Ми розуміємо цю економічну єдність не так, що є дві одиниці, одна з них зникне, і на місці чогось федерального виходить Всеросійський Раднаргосп. Ми думаємо, що необхідно на Україні, якщо мова йде про самостійну (мовою оригіналу — «самостоятельную», — у дужках прим. наук. ред.) Українську республіку, створювати український економічний центр». На наступному раунді таких переговорів, який відбувся до лютого 1920 р., делегацію боротьбистів очолював Михайло Полоз. Перемовини проходили не так, як того бажали більшовики, котрі через Комінтерн готували жорстку резолюцію щодо УКП(б). Однак уже 28 лютого Раковський телеграфував із Харкова, що Гринько запропонував прийняти боротьбистів до КП(б)У на умовах повного підпорядкування, що, зрештою, і сталося в березні 1920 р., коли конференція боротьбистів відмовилася підтримати позицію Полоза й вирішила ліквідувати УКП(б) та влитися до більшовиків без будь-яких формальних умов. (Детальніше про це див.: Єфіменко, Геннадій. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. К. : Інститут історії України. 2012. С. 133–142, 154–156, 233–237, цитата зі с. 155). — Примітка наук. ред.
590
Див. Розділ II.
591
Ларін, Ю., Кріцман, Л. Нарис господарського життя і організація народного господарства Росії. Київ, 1921. С. 65, цитовано в: Мазепа, І. Большевизм і окупація України: соц.-екон. причини недозрілості сил укр. революції. Львів ; Київ : Знаття то сила, 1922. С. 82–83. Виділення за оригіналом.
592
Резолюція щодо «Господарського будівництва», ухвалена на V з’їзді КП(б)У в листопаді 1920 року. Див.: Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: в 2-х т. / Ін-т історії партії при ЦК Компартії України, Філіал ін-ту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС; [ред. кол. В. І. Юрчук (голова) та ін.]. Київ : Політвидав України, 1976. Т. 1 : 1918–1941. 1976. С. 102.
593
Резолюція щодо «Економічного будівництва», ухвалена на V Всеукраїнському з’їзді рад 1921 року, згідно з цитуванням у: Бабій, Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921–1925 рр.). К. : Вид-во АН УРСР, 1961. С. 91–92. Чубар, який тоді очолював промислове бюро українського ВРНГ, сказав, по суті, те саме на серпневій конференції раднаргоспів українських губерній у 1920 р. Див. також: Чирко, В. А. Коммунистическая партия — организатор братского сотрудничества народов Украины и России в 1917–1922 гг. Москва: Мысль, 1967. С. 221–222. (У грудні 1919 «для керівництва організацією господарчих органів України» при Всеукрревкомі (після реорганізації уряду у лютому 1920 — при Раднаркомі УСРР) було створено комісію на чолі з Власом Чубарем, яка отримала назву Промбюро УСРР (повне найменування — «Організаційне бюро по відновленню промисловості при Всеукрревкомі, пізніше — при Раднаркомі УСРР). Це був суто інструкторський відділ, який не мав управлінських функцій. У грудні 1920 відбулося формальне визнання з боку РСФРР незалежності УСРР та було укладено Союзний робітничо-селянський договір між УСРР та РСФРР. Після цього Промбюро було реорганізовано на Українську раду народного господарства (УРНГ, Укрраднаргосп), якій було надано частину реальних владних повноважень у господарській царині. Тому якщо на V конференції КП(б)У, як і загалом у 1920 р., як правило йшлося про єдність усього господарства, під яким малася на увазі саме економіка РСФРР, то з 1921, в тому числі й на V Всеукраїнському з’їзді рад, уже йшлося про узгодження господарського плану УСРР з РСФРР, про єдиний фронт боротьби, про єдиний господарський план союзу республік тощо. — у дужках примітка наук. ред.)
594
Лобурець, В. Е. Формування кадрів радянського робітничого класу України (1921–1925 рр.). Харків, 1974. С. 6–12.