Острови шторму та смутку. Гадюка

— Хтось повинен залишатися в тилу.

Він мислить як справжній воїн, і я списую його рішення на прояв обачності. Відомо ж, що Гадюка проливає кров усіх безневинних, і усвідомлення цього будь-кого виведе з себе.

Тут нема коней, на яких можна було б помчатися — місцевість аж ніяк не годиться для скотарства, тож ми чимдуж біжимо до поселення. Почуття вини сотнями голок нагадує мені, що я геть забула про всіх цих людей, що у відчаї намагаються наново зібрати уламки свого життя. Поки я занурилася в книги, мій батько, як справжній кровожера, натрапив на слід слабких та вразливих, а потім прийшов і покінчив з ними.

Сонце невмолимо пече, і я геть спітніла ще до того, як ми дісталися на місце різанини. Поселення — справжнісіньке поле бою. Члени Королівської Охорони, яких Торін призначив для захисту цивільних, відчайдушно відбивають атаку, але їх замало. Скрізь валяються трупи, мої вуха роздирають крики неозброєних людей, що безнадійно намагаються порятуватися.

Наш загін вривається у самісіньке серце бою, взявши за ціль кожного, хто носить чорний одяг Змії. Поглядом шукаю батька, відчайдушно прагнучи знайти його до того, як він помітить мене. Та мене відволікають крики про допомогу — і я біжу до молодої жінки, що лежить на землі. Одразу ж бачу, що її рани смертельні; вона вся залита кров’ю, але ще жива. Я нахиляюся до неї — хоч і прагну до бою, хоч і жадаю покарати батька за цю варварську бійню, однак неспроможна опиратися своєму інстинкту зцілювати.

— Мій син, — вона шепоче так, ніби приберегла останній подих для цих слів, — допоможіть йому.

Я дивлюся на дитину поруч із нею. Кволе бліде тільце вже давно мертве. Я згадую Томаса — і горе так нестерпно обпікає моє горло, що я ладна кричати.

— Допоможіть йому! — благає вона.

Чим я можу зарадити? Навколо вирує бій, а я навколішки підсуваюся до її мертвого сина і кладу руку на рану на його шиї, ніби мені під силу повернути час назад і врятувати його. Я посилаю їй нещиру посмішку — ніби запевнення, що з ним все буде гаразд, і я ненавиджу себе за це.

— Не дайте йому померти, — шепоче вона, і по її щоці котиться сльоза.

— Не дам, — як легко брехня злітає з вуст. — Він врятований. Ви обоє у безпеці.

Жінка киває, її дихання сповільнюється, і мені залишається лише чекати, вдаючи, що все буде добре, поки вона спустить дух. Та я не втрачаю пильності й шукаю поглядом чоловіка, відповідального за це жахіття.

Чим довше я приглядаюся, тим ясніше відчуваю — щось тут не так! Намагаюся зрозуміти, в чому річ. Змії якось дивно рухаються, а ще їхні маски… Я відчайдушно сподіваюся, що помиляюся, на мене накочується хвиля непевності. Коли жінка помирає, я забираю руку від її сина й тихенько прошу в нього пробачення, а тоді кидаюся до найближчої мертвої Змії та приспускаю з її обличчя маску.