Острови шторму та смутку. Гадюка

Я киваю головою, душачись слізьми, зворушена її відданістю та любов’ю. Копаючи глибше, я щоразу наштовхуюсь на щось нове. І вже не певна, чи це добра ідея — копати далі.

Чується легенький стукіт у двері.

— Я можу увійти? — питає Торін.

Уся моя лють випарувалася, тепер я просто втомлена. А ще Торін надто мені подобається, щоб злитися на нього.

— Звичайно!

Він заходить у кімнату, і я помічаю його полегшення.

Ясна річ, Торін очікував, що я метатиму в нього блискавки.

— Подумав, що знайду тебе тут. Хотів вибачитися…

Я підіймаю руки:

— Не варто! Ми просто розійшлися у поглядах. Це сталося вперше, але певна, що не востаннє.

— Гаразд. Зрештою, ми обоє хотіли лиш як найкраще… — він завмирає, побачивши мій компас.

— Де ти це взяла?

— Ґрейс подарувала, — я хмурюся, — ти його впізнаєш?

Я простягаю йому компас, і він з неприхованим подивом проводить пальцями по малюнку на кришечці.

— Гребінь Королівської сім’ї. Із Заходу. Напевне, ця річ — єдина у своєму роді, якій пощастило зберегтися, — зачаровано каже Торін.

— Королівський гребінь? — я думала, що «Г» означає «Гадюка», але тепер переконалася, що це не так. Я беру компас і гладжу пальцем ошатну літеру. — А що вона означає?

Торін усміхається, хоч усмішка ця помережана сумом.

— Вона означає «дім Грифів» — твій сімейний маєток.

Ця назва здіймає в мені почуття, якого ніяк не можу осягнути, вивільняє незрозумілу мені тугу — ніби ці два слова прийшли до мене й заявили, що я під їхньою владою.

Я прокашлююся, стримуючи вихор емоцій.

— Звідки тобі стільки всього відомо про Захід?

— Це довга історія, — відказує Торін. — Не знаю навіть, звідки почати, — він дивиться то на Ґрейс, то на мене, а тоді задирає догори свою сорочку. На правому боці, трішки нижче ребер — родимка. Півколо.

— У тебе теж така? — мені б і на думку не спало, що Східна Королівська родина має власний символ.

— Знак Сонця, що сходить. Я впізнав твій Місяць, бо сам ношу Сонце. Та це далеко не все, що я хочу тобі показати.

На превелике щастя, він не роздягається, натомість кличе мене за собою. Торін веде нас вниз крутим тунелем, що дедалі звужується. Ми заглиблюємося у печеру, вихопивши зі стіни смолоскип, що освітлює нам шлях. Дах усе нижчає, і ми вже йдемо навпочіпки. Нарешті підходимо до важких дерев’яних дверей, які Торін відмикає ключем, що висів — а я й не помітила — на його шиї. Застигши біля дверей, Торін вагається:

— Ґрейс, залишиш нас на хвильку?

Видно, що Ґрейс проти, — здолавши такий шлях, її цікавість зголодніла й чекає своєї поживи, — однак вона просто киває головою.