Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Поряд з такими поясненнями, М. Гавришко вказує й на особисту ворожість Наказного отамана О. Осецького до П. Болбочана за критику останнім його рішень. Засуджуючи дії уряду Б. Мартоса, який санкціонував розстріл полковника, та шельмування своїх політичних супротивників, колишній державний інспектор наголошує, що «диктатура соціалістичного кабінету знищила всяку волю вільного слова і на зразок совдеті засудила чимало громадян на бездіяльність». Гіркі слова та звинувачення, сказані М. Гавришком на адресу міністрів кабінету Б. Мартоса та Наказного отамана О. Осецького, доповнювались констатацією, що останній віддав наказ розстріляти П. Болбочана фактично без усякого повноправного і справедливого суду (Док. № 62).
Своїм рапортом, написаним 28 травня 1920 р. одразу після звістки про демісію уряду І. Мазепи (25 травня 1920 р.), М. Гавришко розраховував на амністію від нового уряду В. Прокоповича, в якому більшість була за поміркованими українськими партіями — УПСФ і УНРП — та позапартійними. Він навіть безпосередньо прибув з фронту до Вінниці, де в той час перебували державні установи УНР. «…Сим звертаюся до Високого Правительства УНР з проханням розглянути мою попередню діяльність, яка мала своїм завданням боротьбу з нечесним елементом армії», — наголошує колишній державний інспектор у своєму рапорті (Док. № 62). Можна припустити, що саме після подання цього рапорту уряду УНР М. Гавришко був призначений до складу верифікаційної комісії по перевірці військових рангів старшин, які були відновлені в українській армії урядом Директорії 349.
В історичних дослідженнях майже не знайшла свого відображення подальша доля полковника М. Гавришка. І. Мазепа першим у своїй праці «Україна в огні й бурі революції» подав неперевірений факт про те, що державний інспектор начебто був разом з П. Болбочаном заарештований і транспортований до Чорного Острова, але по дорозі втік і, за словами автора, з’явився знову під час процесу над убивцею С. Петлюри як свідок з боку С. Шварцбарта в товаристві більшовицьких агентів 350. А полковник В. Сальський заявив на допиті військовому слідчому Ложкіну, що М. Гавришко, «забравши казенний екіпаж та коні», нібито втік ще до арешту (Док. № 54).
Проте ці факти не відповідають дійсності. Державний інспектор «втік» не до більшовиків, а до рідної частини -1-ї Запорізької стрілецької бригади. 23–24 серпня 1920 р., як пише сотник С. Цап, під час ліквідації більшовицького прориву на лінії Городенка-Бучач-Олеша-Ковалівка відбулася зустріч М. Гавришка з С. Петлюрою, який інспектував цей відтинок фронту. Автор зазначає, що Головний отаман дуже здивувався, побачивши полковника і дізнавшись, що той тимчасово виконував обов’язки командира 1-ї Запорізької стрілецької бригади і весь час, поки його розшукували військові слідчі, брав активну участь у боях з більшовицькими частинами 351.
Отже, в ході другого слідства також не були виявлені нові учасники підготовки «акції» й не було доведено провину всіх осіб, які згадувалися у матеріалах першого (С. Шемета, О. Андрієвського, М. Білінського, М. Чудінова, Д. Симонова та ін.), і вони залишились на свободі. Принагідно зазначимо, що С. Шемет входив у 1920–1921 рр. до Всеукраїнської ради Республіки — представницького органу УНР. На його засіданні у травні 1921 р. в Тарнові представниками УПСС було порушено питання про політичну реабілітацію та виправдання В. Оскілка та П. Болбочана. Один із лідерів УСДРП, близький до С. Петлюри П. Феденко, під час обговорення закону про амністію зауважив стосовно цих двох військових, що це не політичні злочини, а «переступи проти військової дисципліни» 352. І якщо таке формулювання ще можна було б застосувати до дій В. Оскілка, то навряд чи це можливо щодо П. Болбочана, бо видається малоймовірною аналогія між цими двома подіями.
Це змушені були визнати навіть представники тих соціалістичних партій, які в 1919 р. стояли на чолі УНР. Одним з наслідків боротьби українських соціалістів проти поміркованих державницьких сил можна вважати страту полковника П. Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії. Після невдалої спроби державного перевороту під проводом отамана В. Оскілка уряд УНР, вбачаючи в особі П. Болбочана (який мав реальний авторитет у військових колах) потенційного претендента на «диктатора», вирішив «запобігти» можливій «спробі» нового перевороту. Розстріл П. Болбочана значною мірою послабив довіру українських військових старшин до Директорії та спричинився до подальшого загострення стосунків між правими та лівими силами в українському національно-визвольному русі.