Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
— Безперечно, сер, ваші права законні й обгрунтовані, — холодно відповів юнак і, рвучко натягнувши повід, притримав коня. Більше він, поки не перемінилася тема, участі в розмові не брав.
Джонс рідко дозволяв, щоб будь-яка розмова обійшлася без нього. Певно, він теж був тоді з Мармедюком, бо почав згадувати про свої пригоди. Але оскільки його розповідь не становить такого інтересу, як розповідь судді, ми на ній зупинятися не будемо.
Невдовзі подорожні досягли того місця, де їм обіцяно гарний краєвид. Справді, цей краєвид був одним з наймальовничіших у горах Отсего, але, щоб натішитися ним по-справжньому, потрібні були лагідні барви літа. Тому довго не затримувалися й, побіжно оглянувши місцевість, вирушили додому, сподіваючись повернутися за кращої погоди.
— Весна — похмура пора року в Америці, — мовив суддя, — а надто в цих горах. Зима відступає в гори, наче у фортецю, звідки її можна вигнати лише після тривалої облоги, під час якої боротьба точиться з перемінним успіхом.
— Дуже влучне порівняння, судде, — зауважив шериф. — Так, залога Діда Мороза часто робить відчайдушні вилазки, — сподіваюсь, ви розумієте, мосьє Лекуа, що таке «вилазки», — і часом примушує генерала Весну та його військо відступати далеко на низовину.
— Так, сер, — відповів француз, уважно стежачи за своїм коником, який обережно намацував дорогу між коренів, ям, грубих мостів і драговин. — Так, я все зрозумів — долина замерзає на півроку.
Шериф навіть не звернув уваги на помилку Лекуа. Всі раптом відчули, яка мінлива пора року весна, і що нескоро буде справжнє тепло. Веселі й жваві розмови змінились мовчанкою і задумою, коли всі побачили, що на небі почали громадитися хмари — вони мчали ніби зусібіч, хоч ніякого вітру не було.
Суддя помітив ці ознаки близької бурі й показав на них дочці. Незабаром гори, що обрамляли озеро з півночі, сховала завіса снігу, й усі відчули крижаний подих північно-західного вітру.
Тепер подорожні думали тільки про те, щоб якнайскорше дістатися до селища, хоч через погану дорогу доводилося стримувати нетерплячих коней, які поривалися пуститись учвал там, де можна було йти лише ступою.
Позад Річарда, що так само очолював кавалькаду, їхав Лекуа, за ним — Елізабет. Вона, здавалось, перейнялася тією холодністю, з якою тримався Едвардс, коли розмовляв з її батьком. Мармедюк їхав за дочкою і раз у раз лагідно Підказував їй, як правити конем. Луїза Грант, очевидно, цілком покладалася на Едвардса, й тому юнак був поруч із нею, поки вони пробиралися похмурим лісом, куди так рідко проникали сонячні промені і де навіть удень було темно від дерев, що височіли довкола стіною. Там, де вони їхали, вітру не було, але зловісне затишшя, що звичайно передує бурі, здавалося ще страшнішим, ніж будь-який ураган.
Раптом почувся крик Едвардса, такий відчайдушний, що у всіх кров захолола в жилах:
— Дерево! Дерево! Рятуйтеся, женіть коней!
— Дерево! Дерево! — луною повторив Річард і хльоснув коня з такою силою, що перелякана тварина зробила стрибок трохи не на двадцять футів, і з-під її копит бризнули на всі боки багнюка й вода.
— Дерево! Дерево! — закричав француз.
Він припав до шиї свого скакуна, заплющив очі й так почав бити його каблуками по ребрах, що той умить наздогнав коня шерифа.
Елізабет притримала свою кобилу й подивилася вгору, все ще нічого не розуміючи. Раптом жахливий тріскіт порушив лісову тишу, й тієї ж миті батько дівчини схопив вуздечку її кобили.
— Господи, помилуй мою дитину! — вигукнув суддя, й Елізабет відчула, як її конячка, підкоряючись сильній руці, рвонулася вперед. Усі мимохіть зіщулилися, коли після тріскоту почувся дивний звук, ніби вітер засвистів у гіллі, а тоді пролунав страшний гуркіт, і земля здригнулася від удару велетенського дерева, що впало поперек стежки.
Суддя Темпл з одного погляду переконався, що його дочка, Річард і француз у безпеці; тоді він занепокоєно озирнувся, щоб дізнатись про долю решти супутників. Едвардс лишився по той бік дерева: якомога далі відхилившись назад у сідлі, він лівою рукою щосили натягнув повід свого коня, а правою вхопив за повід коня Луїзи Грант, пригнувши йому голову мало не під живіт. Обидві тварини тремтіли всім тілом і хропли з переляку. Луїза впустила вуздечку й затулила обличчя руками, схилившись у сідлі з виглядом відчаю і покори.
— Ви не поранені? — гукнув суддя, перший порушуючи моторошну тишу.
— Ні, дякувати богу, — відповів юнак. — Але якби дерево мало довге гілля, ми б загинули.