Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Безтурботність наших поселенців крає мені серце, — сказав суддя. — Заради марниці вони, мов завойовники, нищать багатства, якими могли б користуватися довіку. І ти, Кербі, не виняток. Нащо робити на деревах такі страшні рани, коли досить невеличкого надрізу? Благаю тебе, не забувай: для того, щоб виріс цей ліс, потрібні були сотні років, а коли ми його вигубимо, то вже не поновимо ніколи.

— Ну, я не знаю, судде, — відказав лісоруб, — як на мене, то тих дерев у цьому гористому краю хоч греблю гати. А якщо рубати ліс — гріх, то я великий грішник, бо вирубав добрі півтисячі акрів оцими руками в обох штатах — і у Вермонті, і в Нью-Йорку. Сподіваюсь вирубати і всю тисячу, коли буду живий. Мені подобається рубати ліс, і ніякої іншої роботи я собі й не хочу. Але Джерід Рейсом каже, ніби цього року буде великий попит на цукор, бо в селищі багато новосельців, тож я й підрядився на одну весну поробити в цьому лісі. А що чути, судде, про попіл? Вигідно ще поташ робити? Я собі думаю: поки за океаном воюватимуть, ціни на поташ не впадуть.

— Ти правильно міркуєш, Кербі, — мовив Мармедюк. — Доки Старий Світ роздиратимуть війни, доти Америка житиме в добробуті.

— Значить, лихо не без добра, судде. Звісно, країна заможніє, і мені невтямки, чого ви так непокоїтеся за долю тих дерев, ніби вони ваші рідні діти? А я от дивитися на той незайманий ліс не можу, так і кортить узяти в руки сокиру. Переселенці із старих країн кажуть, нібито тамтешні багатії бережуть старі дуби й в'язи, — а кожний з них міг би дати барило поташу! — і залишають їх біля своїх домів просто задля втіхи. А на мою гадку, країна, покрита пущею, не придатна для житла. Пеньки — то інша річ, вони не застують сонця, а ще з них виходять чудові загорожі — свиня ще пролізе, а корова — нізащо.