Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
— Авжеж! — вигукнув Річард. — Тож я і розподіляв рибу й сіль! Коли бідолахи прийшли по свої пайки, Бенджамінові — а він тоді був моїм помічником — довелося відгородити мене від них мотузками: люди тоді харчувалися лише диким часником і так ним пропахли, що я збивався з рахунку. Ти була тоді ще дитиною, Бесс, і нічого про це не знала, бо ми намагалися зробити все, щоб уберегти тебе й твою матір від страждань. Того року і я зазнав збитків — були з'їдені всі мої свині й індички.
— Так, Бесс, — мовив суддя трохи веселішим тоном, не звертаючи уваги на Річардові слова, — той, хто тільки чув про освоєння краю, навіть не уявляє собі, яких страждань і виснажливої праці це коштувало. Коли навіть тепер цей край здається тобі невпорядкованим і диким, то можеш собі уявити, яким побачив його я, вперше прийшовши на ці горби. Я залишив товаришів у Вишневій долині, а сам оленячою стежкою проїхав верхи на вершину гори, яку з тої пори називаю Горою Видива, бо те, що я побачив звідти, здалося мені маною. Вершина була гола, майже всю рослинність на ній знищила лісова пожежа, отже добре було видно навколишню місцевість. Листя з дерер уже облетіло. Я виліз на високий бук, сів на гілляку й майже годину просидів там, роздивляючись безмовні дикі нетрі. В безмежному лісі не видно було жодної галявини, тільки озеро блищало, наче дзеркало. На воді плавала сила-силенна перелітних птахів; я помітив ведмедицю з ведмежатами, що йшла на водопій; лід час подорожі мені зустрічалися олені, але ніде не траплялося слідів людини — ні найубогішої хижі, ні сякої-такої дороги чи порубу — нічого, крім гір, за ними знов гори і внизу долина, поросла незайманим лісом. Деякі дерева ще стояли в убранні жовтого листя. Навіть Саскуеханни не було видно — така непролазна пуща була навкруги.
— І ти був сам? — схвильовано запитала Елізабет. — І ніч пробув на самоті?
— Не зовсім так, дитя моє. Цілу годину сидів я на гілляці й роздивлявся місцевість, відчуваючи і втіху, і розпач водночас. Тоді я зліз із дерева й спустився з гори. Я залишив коня біля озера пастись і дослідив береги й те місце, де тепер стоїть Темплтон. Там, де наш дім, росла величезна сосна; від неї до озера тяглася ніби просіка, яку утворила буря. Я присів під деревом попоїсти, а потім раптом побачив димок, що в'юнився під горою на східному березі озера, — перша ознака того, що десь неподалік людина. З превеликими труднощами я продерся крізь нетрі й побачив хатину з нетесаних колод, але в ній нікого не було…
— То була хатина Шкіряної Панчохи? — швидко мовив Едвардс.
— Так, хоч я спершу подумав, що то притулок якогось індіанця. Але поки я снував довкола, з'явився Натті, згинаючись під вагою щойно впольованого оленя. Оце тоді я й познайомився з ним — доти я навіть не чував, що в моїх лісах живе мисливець. Він спустив на воду свою пірогу, переправив мене через озеро до мого коня і показав місце, де можна було лишити його на попас до ранку. Сам я вернувся назад і переночував у хатині мисливця. © http://kompas.co.ua
Міс Темпл так вразила увага, з якою Едвардс прислухався до розповіді її батька, що вона перестала його розпитувати. Натомість юнак сам поцікавився:
— То й як же зустрів вас Шкіряна Панчоха?
— Просто, але гостинно. Тільки пізно ввечері, дізнавшись, хто я і чого сюди прибув, він раптом охолов. Здається, він уважав, що поява переселенців обмежить його права, і не приховував свого невдоволення, тільки говорив так, як він звичайно висловлюється, — плутано, незрозуміло. Я навіть не збагнув до пуття його доказів, але зробив висновок: він невдоволений тим, що ми заважатимемо йому полювати.
— Ви тоді вже придбали ці землі чи тільки оглядали їх, щоб згодом купити? — різкувато запитав Едвардс.
— Землі вже кілька років належали мені. Я приїхав розвідати, чи можна буде тут поселити людей. Так, Натті прийняв мене гостинно, але настрій його зіпсувався, коли він довідався про мій намір. Проте він віддав мені свою постіль — ведмежу шкуру, і я переночував у нього, а вранці повернувся до своїх товаришів.
— А він нічого не казав вам, сер, про права індіанців на цю територію? Адже Шкіряна Панчоха вельми сумнівається в тому, що білі законно захопили ці землі.
— Так, щось подібне він казав, але я добре не втямив, а може, й забув уже… Права індіанців утратили чинність ще від кінця тієї давньої війни. Та хай там що, а землі ці належать мені згідно з урядовим патентом, підтвердженим владою нашого штату, і жоден суд у країні не піддасть сумніву мої права.