Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Голод? — повторила Елізабет. — А я думала, що це край достатку! То ви й справді голодували?

— Так, дитя моє, — відповів суддя. — Хто тепер бачить тут повсюди достаток, той навряд чи повірить, що ще п'ять років тому мешканці краю, аби сяк-так підтримати життя своїх голодних сімей, змушені були живитися лісовими плодами й полювати диких звірів, хоч мисливці з них були тоді нікудишні.

— Еге ж! — вигукнув Річард, випадково почувши кінець фрази між двома куплетами гучної лісорубової пісні. — Тоді був голод, кузино Бесс. Я став худий, мов ласиця, і був блідий, наче після нападу пропасниці. А мосьє Лекуа зморщився, як плюсклий гарбуз, — і мені здається, мосьє, що ви й досі зовсім не очуняли. Та найгірше доводилося Бенджамінові. Наш Бен Помпа лаявся і божився, що так не голодав навіть тоді, коли сидів на половинній пайці на кораблі, а він одразу починає лаятись, як тільки його хоч трохи поморити голодом. Я хотів уже чкурнути в Пенсільванію, але, хай йому чорт, Дюку, ми ж діти двох сестер, і я залишився, — як помирати, то разом.

— Я не забув твоєї добрості, — відповів Мармедюк, — і добре пам'ятаю, що ми родичі.

— Але, тату, — здивовано запитала Елізабет, — чого ж ви голодували? А чудові родючі долини Могоку — хіба не можна було там закупити всі потрібні харчі?

— Того року був недорід; ціни на хліб у Європі страшенно підскочили, й перекупники прибрали зерно до своїх рук. Емігранти, рухаючися зі Сходу на Захід, проходили через долину Могоку й знищували, мов сарана, все, що можна було з'їсти. На рівнинах людям велося не краще. Вони самі бідували, але ділилися тим, без чого могли обійтися, і не пригноблювали бідних. Слівце «спекулянт» їм було невідоме. Не раз мені доводилося бачити, як чоловік, зігнувшись під вагою лантуха з борошном, ніс його з млинів Могоку своїм голодним дітям у гори. Не забудь, Бесс, усе це коїлося на самому початку заселення краю. У нас не було ні млинів, ні зерна, ні доріг, ні порубів — нічого, крім голодних ротів, яких ставало дедалі більше, бо навіть у ті тяжкі часи потік емігрантів не меншав, а, навпаки, збільшувався.

— І що ти зробив, щоб допомогти нещасним? — спитала Елізабет, мимохіть перейнявшись хвилюванням батька. — Хай навіть сам ти не страждав, але ж на тобі лежала велика відповідальність за інших.

— Так, Елізабет, — відповів суддя і на хвилину замовк, немов перебираючи у пам'яті минулі події. — У ті жахливі часи щодня сотні людей благально дивилися на мене, сподіваючись хліба. Страждання рідних, безнадійність становища паралізували волю й енергію переселенців; голод гнав їх у ліси на пошуки харчу, але поверталися вони додому ні з чим і падали на постіль у відчаї, знаючи, що їх чекає безсонна ніч. Бездіяльність означала смерть, отож я закупив партію зерна в Пенсільванії, його повантажили у човни в Олбані й переправили вгору по Могоку, а звідти привезли кіньми й роздали поселенцям. Потім зробили неводи й почали ловити рибу в озерах і річках. І тут нам допомогло те, що можна назвати чудом: величезні табуни оселедців піднялися на п'ятсот миль бурхливою Саскуеханною, і наше озеро кишіло рибою. Ми її виловили й роздали людям разом із сіллю, і це поклало край нашому бідуванню.