Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Все це слушно, але які ж ознаки хвороби? Як ти відрізняєш хворе дерево від здорового?

— А як лікар визначає, у кого лихоманка, а в кого — нежить? — втрутився Річард. — Дивиться, чи нема висипки і мацає пульс.

— Авжеж, — підтвердив Біллі, — сквайр правду сказав. Звичайно, дивлюсь на дерева — і бачу. Отож, коли натече соку, я розпалюю багаття й підвішую над ним казани. Кип'ячу спочатку на великому вогні, а коли сік загусне, як у цьому казані, треба вогонь зменшити, а то цукор підгорить, а підгорілий цукор поганий на смак, хоч би й дуже солодкий. Тоді треба переливати його з одного казана в другий, аж поки ще дужче загусне й почне тягнутися, як нитка, коли виймеш копистку, — отут уже треба бути насторожі. Є спосіб підсушувати його глиною, коли він твердне, але кому цей спосіб подобається, а кому й ні… То що, берете товар, мусью?

— Даю десять су за фунт, містере Білл.

— Е ні, я свого цукру не міняю, беру тільки готівкою, — підказав Біллі, не зрозумівши француза. Але потім поступливо усміхнувся: — Хіба що вже ради вас, мусью, я візьму галон рому й матерії на дві сорочки, коли ви заберете й патоку, — вона дуже добра. Не стану обдурювати ні вас, ні будь-кого іншого: на мій смак, це найкраща патока, яку будь-коли виробляли з цукрового клена.

— Мосьє запропонував вам десять пенсів за фунт, — пояснив Едвардс.

Лісоруб зміряв його очима, але нічого не відповів.

— Так, — підтвердив француз. — Десять пенсів. Je vous remercie, monsieur: ha! Mon Anglais! je l'oublie toujours![61]

Лісоруб позирнув на одного, тоді на другого і, певно, вирішив, що його беруть на глузи. Тоді він ухопив величезний ківш, що стирчав з казана, й заходився розмішувати киплячу рідину. Потім вийняв повний ківш, високо підніс і злив трохи густого сиропу в казан. Помахав ковшем у повітрі, ніби щоб остудити рештки, і простяг його французові, сказавши:

— Покуштуйте, й ви самі накинете ціну. Патока й та дорожче коштує!

Ввічливий француз після кількох боязких спроб наблизити вуста до ковша все ж наважився і зробив добрячий ковток. А тоді схопився руками за груди, жалібно глянув на дівчат і, як розповідав опісля Біллі, «вибив ногами такий дріб — куди всім барабанщикам до нього, — почав плюватись і лаятися по-французькому — аж-аж-аж! Ну, це йому наука, хай знає, як глузувати з лісоруба».

Кербі знов заходився розмішувати вміст казана, і то з цілком невинним виглядом, і глядачі, може, й не здогадалися б, що він добре знав, яких мук зазнає мосьє Лекуа, коли б він не підморгнув їм та не кинув погляду, сповненого надто вже щирої простодушності. Незабаром француз прийшов до тями й згадав про свої манери; він вибачився перед дамами за нестриманість у виразах, сів на свою конячку й від'їхав трохи вбік, де й лишався до кінця бесіди: після лихої витівки Кербі не могло бути й мови ні про яку оборудку. А Мармедюк тим часом прогулювався гаєм, оглядав свої улюблені дерева та обурювався, що виробництво цукру ведеться з такими втратами.