Темнолесникове прокляття

— Зрештою, знесилившись, я заснув, та ба, мене відразу ж почали переслідувати чудернацькі, тривожні видива бур та різьблень у супроводі реготу, більше схожого на кудкудакання. Зненацька я прокинувся — за кілька хвилин чи за кілька годин — важко сказати. Мене заливав крижаний піт, проймаючи холодом до кісток. А тоді переді мною відкрилася дивовижна картина. — Лініус проковтнув давкий клубок. — Я побачив у затінку свою тварючку: в руках вона стискала сувої, поцуплені з конторки. Вона переглядала їх почережно, ніби перечитувала, хоча я знав, що такого не може бути. Спіймавши на собі мій погляд, вона враз облишила гортати сувої, жбурнула їх на долівку і шаснула назад у свій куток.

— Я підійшов до порозкидуваних сувоїв і заходився їх збирати. Хоча я і змерз до кісток, мене лихоманило, голова паморочилася. Зненацька гострий біль обпік мені пучки і шугнув далі по руці. Я зиркнув униз і під купою сувоїв побачив шкляну скалку від розбитого патрубка, а також кров, що капотіла з порізу на моїй руці. Долаючи напад нудотної, дикої паніки, я позбирав сувої і, спотикаючись, пошкандибав з лабораторії. — Він притишив голос. — І я ладен був забожитися: останнє, що я чув, зачиняючи важкі камінні двері, було знайоме сьорбання — тварючка язиком куштувала повітря на смак.

Маріс роззявила рота. Чіпус рвучко втяг у себе повітря. Обоє не зронили жодного слова.

— Та на цьому вона не спинилася, — зітхнув Лініус. — До кожних наступних моїх відвідин лабораторії вона переставляла шкляні слоїки та пляшки, щоб я скидав їх додолу, чіпляючи ліктями, або накладала гострих, як бритва, шклянок між важелями керування на платформі, щоб я різав пальці. Вигляд крові її, здавалося, звеселяв. Таких приключок було сотні, і кожна з них — попри всі мої намагання ними легковажити — посилювала в мені тривогу, навіть будила страх. І щоразу, як я чув, що мене мучить страх, тварючка на те відгукувалася, жадібно облизуючи свої тонкі губи і впинаючись у мене своїми величезними, некліпними баньками. Здавалося, вона підживлюється моїми почуттями, стаючи що не день, то дужчою і хоробрішою. — Професор зітхнув.