Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
— Ну, крихітко, — звернувся він тихим, заспокійливим голосом, — як тебе звати? І яким вітром тебе сюди занесло?
Бух! Хирлявої статі істота зіскочила додолу. Її недолуге тільце здригалося від ридань. Квінт жахнувся, помітивши запалені багряні басамани поперек її спини. Ця фантастична твар як стала на землю, так і стояла стовпом — живий образ шоку, змішаного з лютощами.
— Не хвилюйся, крихітко, — підбадьорив Квінт, — тобі вже ніщо не загрожує.
— Отак-то, — видихнув Лініус. — Життя, зароджене далеко від святого озера у Верхоріччі.
— А на що воно було схоже?
— На що? — перепитав Найвищий Академік, і його погляд знову став невидющий. — Воно виглядало… воно виглядало невинним. Еге ж, невинним, але таким немічним, таким миршавим, наче походило не з сього світу. — Лініусові повіки затремтіли. — Воно мало пухнасте хутро і голу, майже прозору, шкіру на руках та долонях. Було капловухе, а його очі — вони, Маріс, нагадували дві тарелі, величезні, круглі, і в них світився розум… Я підійшов і взяв його на руки — воно вхопилося за мого палюха. О, Маріс, воно було таке тендітне, таке вразливе. Я пригорнув його до грудей і відчув, як б’ється його крихітне серце. — Найвищий Академік звів очі догори. — Хоч сам я науковець, професор, і звик логічно мислити, а проте навіть я… — Він замовк. — Воно було моє, — похвалився Лініус. — Я його породив, і не міг його не любити.
Пам’ятаючи про свою обіцянку, дану батькові на початку розповіді, Маріс намагалася не показати, як від гострого відчуття втрати й болю у неї замлоїло в шлунку. Та це було не так-то легко.
— А потім сталося диво дивне, — вів далі батько.
— Справді? — запитала Маріс, ледь зважуючись перевести подих.
— Я його впустив, — проголосив Лініус. — Руки мені трусилися, а воно виявилося таке легесеньке та крихкотіле, що йому нічого не варто було вислизнути у мене з пальців. Я вчасно його підхопив і нічого з ним не сталося, але в ту мить, коли я конвульсивно шарпнувся його ловити, моє серце ледь не розірвалося з жаху. А коли малятко знову, ціле і не ушкоджене, опинилося в моїх руках, то, їй-же-бо, виглядало більшим, ніж мить тому.
Унизу, в Старожитній лабораторії, Квінт ступив крок до перепудженої істоти.
— Я не заподію тобі шкоди, — прошепотів він.
Тварючка замовкла і глипнула на нього.
— Справді? — запитала вона. — Отже, ти не такий, як він. Він завдає мені болю. Він усе завдає мені болю.
— Що… що ти хочеш цим сказати? — занепокоївся Квінт.
— Йому подобається мордувати мене, — ледь чутно промурмотіло дрібнятко. — Тримати мене отут в’язнем, не даючи ні до кого озватися словом… — Воно затнулося. — А потім, упавши в пасію, він мене карає.
— Хто? — запитав Квінт. — Професор?
— Він уже не вернеться сюди, ні? — заголосило дрібнятко, і його карі очиська налилися слізьми. — Ти ж не привів його з собою, га? — Його охопив несамовитий дріж. — Він жорстокий, о, він такий нелюд!
— Професор? Нелюд? — вразився Квінт.
Але заразом йому згадалося, які звуки він чув, коли вперше напав на лабораторію — оте жалісне квиління, достоту болісний дитячий плач, що переходило у пронизливий вереск. «Годі! Благаю тебе!» — молила тоді невідома істота.
Тварючка наблизилася до Квінта і притислася мохнатою щокою до його руки.
— Ти порятуєш мене, — стиха озвалася вона, — правда ж?
Квінт провів рукою по її плечах, спині. Хлопцеві вуха паленіли з обурення. Усі найгірші його підозри щодо професорської роботи справджувалися. Ця лабораторія мало чим різнилася від вишуканої катівні — і він, Квінт, був мимовільним співучасником Лініусових бузувірств. Хлопець почухав бідолашці за вухами.
— Авжеж, дрібнятку, — запевнив він, — я тебе порятую.
— Невдовзі по тому, одної ночі, — продовжував Лініус свою оповідь, — я працював за конторкою в лабораторії. Година була вже пізня, але я ще й досі гибів над кількома сувоями, знайденими у Великій бібліотеці, відчайдушно силкуючись з’ясувати, що ж воно за істоту я добув. Часом не якогось блуда? Чи, може, якусь відміну дрібногобліна? А може, я викликав до життя щось унікальне, зроду ще не бачене? Я мав це з’ясувати. Мене аж у піт кидало від збентеження та нервової напруги.
— Дрібнятко, пригадую, ховалося в далекому куті лабораторії, де менше світла. Воно ні на мить не зводило з мене своїх баньок. Часами, коли я, скинувши очима, зустрічався з ним поглядом і з глибу моєї душі зринала тривога — воно висолоплювало язика, немов куштуючи повітря на смак.