Темнолесникове прокляття

— Нарешті вона начебто втомилася і поповзла в пітьму до свого барлога. А я непомітно вислизнув за двері.

— Я негайно повернувся до Санктафракса. Викликав до себе свого молодого учня. Я знав напевне, який саме сувій він мав доправити з Великої бібліотеки. Манускрипт висів на самім вершечку, на горішніх відгалуженнях «Повітряних істот», там де «Небесні» перехрещувалися з…

— «Легендарними», — докінчив замість нього Чіпус. — Ти створив… темнолесника!

Лініус кивнув головою. На нього шкода було дивитися.

— Квінт приніс сувій, я його прочитав, — стиха провадив він. — І мороз пішов мені поза шкірою. Написаний прадавнім нерозбірним письмом, він ряснів, як і годиться, народними переказами та повір’ями. Та що далі я читав, то дужче пересвідчувався, що породив саме цю тварюку.

— Вважається, ніби темнолесник, або Предковічний Мандрівець, народився перед кількома ерами у Верхоріччі. Як відомо, то була лихолітня пора, ще давніша за ту, коли Матір Бур заронила життя у землях Світокраю. Темнолесник був істота старожитня, один із тих упирів та гемонів, якими кишіло небо і які гризлися між собою, пожираючи один одного ще за Доби темряви. Він витривав, надовго переживши решту безіменних своїх родичів, бо був перевертень, дурисвіт, ловець заблудлих душ. І тільки з настанням Доби світла та пришестям Кобольда Мудрого страхолюдна тварюка нарешті перемандрувала у мряковиння Крайземлі, а також у міфи та легенди: оповіданки, якими лякають дітей, сидячи при ватрі.

По щоках Найвищого Академіка горохом покотилися сльози.

— А тоді, через безліч сторіч, я, Лініус Паллітакс, вирішив побавитися у великого творця. Я вдихнув життя в істоту далеко від Верхоріччя, в сухому ядрі санктафракської скелі. Чи ж варто дивуватися, що я породив гемона первовіку? — Він жалісно схлипнув. — Та принаймні тепер я знав, що робити. Я мав повернути оту погань назад у забуття, туди, звідки вона взялася. І рада тут була тільки одна.

— Хіна, — проголосив Чіпус. — Хіна з берегів Верхоріччя.

— Так, добрий давній мій друже, — кивнув головою Лініус. — Я знайшов останню ампулу хіни, вилученої колись у вигнанців-землезнавців, і Квінт уперше допоміг мені спуститися вниз у небовій клітці.

— Що ж тобі переплутало карти? — запитала Маріс. — То вона, ця іродова потвора, наробила тобі такого лиха? — Дівчина легенько провела рукою по батькових пов’язках.

Лініус тріпнув головою.

— Ні, дитино моя. То я сам собі заподіяв. Бачиш, на відміну від плескатоголового гобліна чи блукай-бурмила, темнолесник не може похвалитися тілесною силою, вартою того, щоб про неї говорити. Це істота, зіткана з повітря, гемон. Він живиться ляком і розпачем, болістю і смертю. Він — інтриган і штукар. — Лініус гучно вдихнув повітря. — Ось що робить його таким страховищем.

— Так що ж тоді сталося? Розкажи мені, тату, — заблагала Маріс.

— Квінта, з міркувань його безпеки, я залишив надворі, у небовій клітці, а сам подався тунелем до лабораторії. Тремтячи від лихого передчуття, я переступив її поріг. У якій подобі постане моє творіння зараз? Я роззирнувся — он воно, зачаїлося долі в кутку!

— Зачинивши двері, я обернувся — і зустрівся очима зі своїм мучителем. Я силкувався не виказувати голосом раптового нападу страху, але гаспидська тварюка ні на мить не дала себе ввести в оману. Я чув, як вона куштує язиком повітря — лизь-лизь, лизь-лизь, — смакуючи його, розкошуючи.

— Вона принишкла у своєму лігві, немовби вгадуючи мої лихі наміри. Я взяв ампулу з хіною, відіткнув затичку великим пальцем однієї руки, тимчасом як друга — вимахувала сувоєм, що приставив Квінт. «Диви, що я тобі приніс, — звернувся я до звіра. — Хочеш побачити? Хочеш побачити, що ти за один? Побачити свою справжню подобу?»

— Я почув шарудіння в пітьмі й махнув сувоєм. «Ось, — сказав я. — Тут усе. Вилазь і читай — це для тебе».

— «Давай сюди», — почувся голос істоти. З пітьми виткнулася рука.

— «Підійди ближче, — умовляв я. — І читай тут, на світлі».

Тварюка виринула з пітьми і попливла до мене. Зовні вона скидалася на троля-роздебендю. Проява вхопилася за пергамен, і я відпустив його. Вона перебігла очима зміст сувою, без угаву хихикаючи та мугикаючи. Потім замовкла. Я бачив, як вона водила пальцем по примітивному чудернацькому малюнку, накресленому на березі. Він відтворював справжню темнолесникову подобу, як її малювала народна уява: роги, скуйовджена вовна, довгі пазурі…