Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
— Постарайся не хвилюватися, Лініусе, — порадив Чіпус. — Яке пуття сушити голову над тим, що могло б статися? — він підвівся на краєчку ліжка. — Я негайно ж повертаюся до кам’яних щільників.
Лініус глипнув на старого бібліотекаря.
— Ти зробиш це для мене? — запитав Академік.
— Звичайно ж, Лініусе, — лагідно відповів Чіпус. — Задля тебе та Санктафракса.
Лініус повагом кивнув головою.
— То ти мав би бути Найвищим Академіком, — сказав він, — а не я. — Раптом він рвучко відкинув ковдри і спустив ноги на долівку. — Але я не пущу тебе самого, Чіпусе. Я маю йти з тобою. — Він устав. — Ми…
— Тату! — зойкнула Маріс, коли Лініус поточився вперед, і мов підтятий, повалився додолу. Оббігши круг ліжка, вона схилилася над батьком. — Ти ще такий кволий, — похитала головою дівчина.
— Твоя правда, дитино, — жалісно прохрипів професор. — Пуття з мене ніякого. Жодної надії…
— Цить, — ніжно притулила вона долоню йому до вуст. — Ми й самі упораємось. Ти стільки всього пережив… — Вона повернулася до Чіпуса. — Чи не допомогли б ви мені?
Підхопивши Лініуса попід пахви, вони підвели його з долівки й обережно вклали на ліжко. Він важко впав на подушки. Очі його заплющились.
Чіпус схилився над Найвищим Академіком і заговорив неголосно, але рішуче.
— Лініусе? Ти мене чуєш? Часу обмаль.
Лініусові повіки затремтіли.
— Лініусе, мені треба знати, як дістатися до Старожитньої лабораторії. Від Великої бібліотеки вниз до Скельного серця веде Бібліотекарів хід, але…
Лініус розплющився і нахмурив брови.
— Бібліотекарів хід? — перепитав він. — Що воно таке?
— Прямовисний тунель, давній і потаємний, — пояснив Чіпус.
— Його спорудили землезнавці багато сторіч тому.
— Уперше чую, — похитав головою Лініус. — Знав би про нього давніше — ніколи б не спускався вниз у тій жахливій небовій клітці. — Він помовчав. — Отой хід… чи не виходить він у широкий поземний тунель?
— Так, — жваво підтвердив Чіпус. — Так, виходить.
Лініус кволо кивнув головою.
— Це — Великий Західний тунель, — стиха, ледь не пошепки пояснив він. — Ви маєте йти в той бік, де повітря світиться найяскравішою червінню. — Він хвильку помовчав. — Рухаючись далі, ви побачите, що внутрішні скельні зрушення подекуди порозколювали тунель на дрібніші відгалуження. На кожній розтоці вам доведеться повертати до лівого тунелю.
— Щораз до лівого тунелю, — закивав головою Чіпус.
— Біля останньої розтоки потрібний вам прохід скидатиметься на глухий кут, — пояснював Лініус далі. — Але то тільки так здається. Ти протиснешся між обваленим скеллям. Лабораторні двері будуть на тому боці. — Він розплющив очі і задивився кудись у простір перед себе. — О, який я немічний! Так і хилить на сон, — простогнав він. — Та коли я засну, мене переслідуватимуть такі видива! О, Чіпусе, ти навіть не уявляєш…
Чіпус нічого не відповів. Він сягнув у шкіряний бесаг і добув пляшечку з фіолетовою рідиною. Відкрутивши ковпачок, простяг її Лініусові.
— Випий оце, — припросив він лагідно. — Воно допоможе тобі заснути.
— Але сни… — почав Лініус.
— Про сни воно подбає теж, друзяко, — запевнив Чіпус. — Слово честі.
— Випий, тату, — підпряглася Маріс. — Як прокинешся, світ постане зовсім ув інших барвах.
Лініус сягнув уперед. Він обхопив пальцями шкляну пляшечку, підніс до губів і осушив хильцем.
— На смак нічогенька, — похвалив він і повернувся до старого бібліотекаря. — Ну, йди вже Чіпусе, тільки чимдуж налягай на ноги. Якщо буде на те воля Неба, ти ще встигнеш.
— На все воля Неба, Лініусе, — відрік Чіпус. — І Землі теж. — Він повернувся кругом і сягнистою ходою рушив до дверей.
Лініус знову відкинувся на подушки. Його повіки налилися оливом.
— І ще, Чіпусе, — додав він мляво. — Пообіцяй мені… що ти… що ти подбаєш… — Голос його завмер. За кілька секунд у кімнаті розляглося спокійне, ритмічне дихання.
Чіпус усміхнувся.
— Приємних сновидінь, Лініусе, — прошепотів бібліотекар. Відтак обернувся до Маріс. — Я мав за велику честь зустрітися з тобою, Маріс, донькою Лініуса Паллітакса, — провадив він. — Можливо, колись наші стежки перехрестяться знову. Прощавай! — Він повернувся і відчинив двері.
— Як! — вигукнула Маріс. Батько зітхнув уві сні й перевернувся на другий бік, але не прокинувся. Маріс скочила з ліжка і побігла слідом за Чіпусом. — Я йду з вами, — заявила дівчина.