Темнолесникове прокляття

— Зненацька тварюка почала мінятися, набуваючи цілковитої схожості з цією злою бестією. Змигнулося кілька секунд — і в повітрі наді мною вже ширяв темнолесник. Пересилюючи страх, я махнув рукою, окреслюючи широку дугу. Хіна дощем посипалася на цю погань.

— З несамовитим вереском тварюка майнула в пітьму. Повітря сповнилося огидного смороду паленого м’яса. Я сів і чекав. З лігва — анітелень! Я просидів там цілу ніч, пригнічений і замислений, знову і знову подумки вертаючись до того, що сталося. Зрештою я пішов геть.

— Повернувшись до своєї опочивальні, я нарешті виборсався з полону видив, сповнених чудиськ та гемонів. А що, як темнолесник не здох? Хіба не міг я ошукатися? І я вирішив, що не матиму ні хвилини спокою, поки не вернуся в лабораторію і не впевнюсь у марності своїх підозр. Довелося Квінтові ще раз спускати мене вниз.

— Тільки-но я вступив у великий підземний склеп, як одразу відчув: щось тут не так. Полишеного напризволяще тіла під киреєю не виявилося, хоча в повітрі досі висів жахний сморід паленого м’яса. А потім я почув отой звук — з далекого кутка лабораторії долітало тихе схлипування. Та я не дав себе пошити в дурні. Я знав, що тварюка затіяла одну зі своїх підступних ігор. Я крикнув їй сидіти тихо. Вона відповіла голосним, зухвалим лементом, вимагаючи випустити її на волю.

— Нараз мене пройняв циганський піт, і я звів очі. Вгорі наді мною ширяв немилосердно обезвічений темнолесник. Він заверещав, і в його голосі я впізнав свій: «Присягаю темнолесником! Я заб’ю тебе! Заб’ю!»

— Я поточився і перечепивсь об тонкий дріт, напнутий між двома шкляними колонами упорівень із кісточками. Гостра, мов бритва, шклянка упала вниз, глибоко зранивши мені голову і майже відтявши вухо. Кров засліпила мене, але я спромігся зіп’ястись на ноги. Я замахнувся порожньою ампулою на летючу бестію. Засичавши в безсилій люті, вона відступила — і я скористався зі слушної нагоди.

— Я прожогом кинувся до дверей, приклав печатку до потрібного місця і гулькнув у шпару. Щойно за мною замкнулися двері, як до мене долинув приглушений вереск роз’юшеного темнолесника. Він метався по лабораторії. Він товкся у двері. Він погрожував і благав — та я зоставався глухий до його погроз.

— Темнолесника було ув’язнено. Мені лишалось тільки сподіватися, що з часом камінна в’язниця стане його домовиною і загроза від жаскої почвари зникне назавжди. Що ж до мене, то я волів уже ніколи не повертатися до Старожитньої лабораторії, і — знищивши оті всі ниточки, які привели мене до неї — я намірявся відгородити її і від інших… — Він ухопив Маріс за руку. — Хто б міг подумати, що чиясь нога ступить туди коли-небудь знов!