Темнолесникове прокляття

— Вона розмовляла з тобою? — здивувалася Маріс.

— Якщо можна це так назвати, — знову стенувся Лініус. — Усі мої слова вона повторювала своїм тоненьким шепітливим голоском. Повірте, у мене аж мурашва лазила поза спиною. Тож я перестав балакати з собою — це й так звичка не з найкращих, а тут, коли повторюють кожне твоє слово, на душі стає просто моторошно. Але тварючку це не спинило. Вона просто без кінця проказувала вголос усе, що я правив при ній раніше, — Лініус знову мерзлякувато повів плечем. — Та це ще не найгірше, о, ні…

— А що ж, тату? — тривожно запитала Маріс.

— Вона мавпувала мій голос, вправляючись знов і знов, аж поки забалакала достоту, як я. Жах охопив мою душу. Що ж я все-таки породив? А тим часом, поки мене діймала тривога, вона цілими днями не вилазила зі свого темного лігва. Але що вона там замишляла, коли мене не було в лабораторії? Чи безпечно залишати її саму в Старожитній лабораторії хоч на часину довше? Може, мені слід її закути чи навіть, — на думку про це я жахнувся — знищити? — Лініус помовчав. — Зрештою я надумав спочатку постежити за нею, а вже потім вирішувати, що почати.

— Тож-бо одного вечора я вдав, ніби йду, як завжди, приклав печатку до дверей і ждав, поки вони плавко відчиняться. Тільки цим разом, замість вийти назовні, я відступив убік, а коли двері знову зачинилися, схоронився за в’язкою висячих рур та й давай чекати. Тварючка у своєму лігві, здавалося, також чекала, дослухаючись, чи який звук не викаже моєї присутності. Потім із кутка долинуло тихеньке хихотіння. Кров похолола мені в жилах.

— «Лініусе, Лініусе, телепню ти старий, — почув я свій голос. — Що ти собі думаєш? Присягаю Небом, ти забув би й свою голову, якби не мав її на в’язах».