Темнолесникове прокляття

Лініус звів на дочку жалісний погляд.

— Я дав її з себе скинути. Я був кволий, напівпритомний. Я віддав йому печатку і загадав покласти до скриньки. А тоді звалився на ліжко. Скільки його пам’ятаю, він ще ніколи…

— Чи не хочеш ти сказати?… — запитала Маріс, і перед дівчиною почала вимальовуватися правда.

— Квінт, — вичавив батько. — Велика печатка у Квінтових руках.

— А отже, і ключ до Старожитньої лабораторії, — стиха озвався Чіпус. — Гадаю, тобі час закінчувати розповідь, давній мій друзяко Лініусе.

Той кволо кивнув головою і бухикнув, прочищаючи горло.

— Що вправніше я орудував важелями та коліщатками на золотниковій платформі, то частіше звертався думками до прадавнього вченого, зображеного навстоячки за пультом керування Старожитньою лабораторією, як судилося стояти тепер мені. Я повернувся до Чорнодеревної палати і спробував прочитати давнє письмо, але його, як і саму різьбу, було спотворено до невпізнання. Одначе дещо мені таки пощастило розібрати: науковець прирозумів не тільки добути в лабораторії блискуна, а й удихнути в нього життя. Це стало можливим завдяки докладному відтворенню умов, наявних у Верхоріччі під час нальоту Матері Бур. Оскільки я дедалі краще відчував усі тонкощі функціонування лабораторії, а крім того, цілі місяці студіював першоджерела у Великій бібліотеці, у мені росло переконання, що я зможу повторити його досягнення.

— Лініусе, Лініусе, — звернувся до нього Чіпус, немов до малої дитини. — І до тебе не дійшло навіть тоді? Щось же та змусило найперших науковців покинути лабораторію та знищити різьблене письмо на чорному дереві. Вийшла якась страхітлива помилка, і вони не хотіли, аби катастрофа повторилася ще раз.

— Так, Чіпусе, — стомлено зітхнув Лініус, — та коли у твоїх руках сила Старожитньої лабораторії, коли ти відчуваєш її своїми пучками, Чіпусе, спокуса занадто велика! До моїх послуг були всі знання Великої бібліотеки. І я був певен, що мені усміхнеться доля там, де вони зазнали невдачі. І вона всміхнулася, Чіпусе. Спершу…

Чіпус похитав головою.

— Звичайно, звичайно, — пробубонів він. — Тепер мені все зрозуміло.

— Справді? — озвалася Маріс. — Тоді, Чіпусе, поясніть і мені, будь ласка, бо тато вже не на жарт мене лякає.

— Найперший учений на різьбі по чорному дереву зображений у мить, коли він вдихає життя у блискуна, — пояснив землезнавець. — Що сталося потім, історія замовчує, та, здається, нині я можу це сказати.