Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
— І що ж? — поцікавилася Маріс.
— Він створив блискуна-самітника, — просто сказав Чіпус. — Величезного, потворного і, десь-найпевніш, виродка. То було не життя, знане всім нам, — життя, що закльовується у Верхоріччі, — а гидь, яка знищила свого творця і відтоді нишпорить по кам’яних щільниках!
— Не дивниця, що лабораторію зачинено, — зауважила Маріс, і на саму згадку про мерзенну тварюку кров похолола їй у жилах.
— Авжеж, ще й тунель замурували, — підхопив Чіпус. — Певно, сподівалися, що блискун залишиться довічним в’язнем. — Учений похитав головою. — Вони не врахували того, що минуть сторіччя — і тунель сам змінить свою форму, визволивши цю пекельну прояву.
Маріс здригнулася.
— Будь ласка, тату, — заблагала вона, — скажи мені, що то не ти створив криваво-червоного блискуна!
— Ні, дитино моя, не я, — відповів Лініус, і дріж струснув його тілом. — Хоча — оскільки після кожних відвідин лабораторії моя тривога зростала, — я відчував, що в кам’яних щільниках щось криється. Якесь страховисько сочило мене, підслуховувало. Я чув присутність чогось неймовірно злобного… О, Маріс, я вважав себе набагато розумнішим від Найперших учених. — Він проковтнув давкий клубок у горлі й спробував опанувати себе. — Розумієш, вони засмоктали в руру блискуна з кам’яних щільників, а тоді, коли на летючу санктафракську скелю вдарила могутня електрична буря і засягла в неї, вони скерували всю потугу бурі на лабораторію. Блискуна було підставлено під скажений удар блискавки. На різьбі це все добре видно.
Лініус похитав головою, і обличчя його скривилось у сумовитій усмішці.
— Звичайно, вони добули почварного блискуна — та й як могло бути інакше, коли його піддано дії такої сліпої сили! Але я, Лініус Паллітакс, найвидатніший учений за всю санктафракську історію… — Він гірко засміявся. — Мої знання були глибші. Усмоктавши блискуна в рури, я очікував. Пильнував неба. Ждав сприятливої нагоди. Я ретельно вибирав собі бурю, залучивши увесь свій небознавчий досвід, і коли вона урешті вдарила, я вже стояв напоготові на платформі з пультом керування.
— Це треба було бачити! — схвильовано вигукнув він. — Я розпорошив енергію бурі по всіх гілках, всіх кореневих розгалуженнях Старожитньої лабораторії; пускаючи по каналах, фільтруючи, громадячи її різкими рухами клапанних важелів чи поворотами золотникових коліщат, аж поки зависла в повітрі кульова блискавиця зачала сяяти все яскравіш і яскравіш. Під нею, у заткнутому патрубку, що відходив від основної, корінної, труби, містився блискун.
— На моїх очах кульова блискавиця робилася дедалі сліпучішою, насиченішою, аж поки несподівано запалахкотіла, роячись яскраво-блакитними світляними вусиками. Саме на цю мить я й чекав. Я випустив трохи повітря з корінної рури в патрубок, аби створити тиск, а тоді відкрив клапан з тамтого кінця. Стрельнувши, мов корок, блискун із сичанням вихопився з патрубка. Він шугнув угору до світної сфери, прошив її зовнішню тріскучо-сяйливу оболонку і спинився посередині кульової блискавиці, що пульсувала яскравим світлом.
Лініус відкинувся на подушки, його очі сліпо дивилися кудись у далину.
— За мить я позакривав клапани, — провадив він. — Потім, коли світляна куля потьмяніла і згасла, серце мені тенькнуло. Бо там, де вона була, у самісінькій середині залишкового фосфорного світіння видніло… видніло моє створіння.
Коли двері до стародавнього підземного склепу відчинилися, перед Квінтом відкрилась чудородна лабораторія з усіма своїми рурами та патрубками, шкляними ковпаками та сферами. Цього разу він переступив її поріг. Зашелестіла «паперова» кирея, коли за ним зачинилися двері. Він гучно втяг у себе повітря і сторожко зморщив носа. Тут, усередині стояв мускусний дух — кислий, ядучий.
Квінт сторожко ступнув уперед. І зараз же, ледве нога торкнулася долівки, йому здалося, ніби він чує чийсь тоненький, скімливий голос. Та коли хлопець зупинився і почав дослухатися, голос умовк.
— Причулося мені абощо? — запитав він сам себе.
— Допоможіть.
Знову голос. Цього разу — поза всяким сумнівом.
— Будь ласка, допоможіть.
Здавалося, голос озивається ззаду. Квінт крутнувся на підборах, аж глядь! — у затінку на одній зі шкляних рур кулиться жалюгідна, на вигляд дрібнесенька, оката істота, тремтячи, мов осиковий лист. Квінт відчув, як серце йому обкипає кров’ю.
— Усе гаразд, — лагідно озвався він.
Істота схилила голову набік і кліпнула величезними, мов у ляльки, очима. Квінт підступив на крок ближче.