Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Господи, знову ці прокляті питання! Бідна моя Юта… І ти мучиш себе ними… А я думав, що тільки мене вони гризуть і вдень і вночі… Я скажу тобі, хто ми… — Він сів на бильце її крісла й ніжно погладив по голові, як колись маленьку Ют. — Ми скалки розбитого вщент… Діти переможеної Німеччини. Країни, яка хотіла підкорити весь світ і опинилась у нього під ногами. У нас нема завтрашнього дня. Чим можуть жити діти батьків, які зганьбили себе перед людством? Коли у них немає совісті, — злобою, а коли є — гризотою, від якої не здатна врятувати навіть горілка…
— Навіщо ти п'єш, Хорсті? — благально мовила Юта. — Не пий, прошу тебе. За ці два роки ти так постарів…
— А що мені робити? Що мені робити, Ют?
— Не знаю, — щиро відповіла вона.
— От і я не знаю… Розумієш, колись я знав, а от тепер… Колись я виборював собі місце під сонцем, дерся вгору, як молодий вовк, кидався, гриз, дряпався… А зараз у мене забрали й це. У мене все є, а отут порожньо. Ти думаєш, мені потрібна горілка? Ні, я від неї хворію, вона лиш спосіб втечі від самого себе. Коли б ти знала, як гидко все це. Зажерливі пики так званих друзів, звіряча сутність розмальованих подружок, готових на будь-яке приниження, аби лиш урвати побільше…
— То кинь їх, Хорсті! — порадила Юта.
— Добре, кину, а що лишиться?.. З чим я залишусь? Сам із собою не можу, я собі огидний і, скажу тобі правду, боюся себе…
— Ну що ти говориш?..
— Мене гризе якась духовна хвороба! Ти єдина, кому я можу про це сказати. Не знаю чому, але я відчуваю спорідненість наших з тобою душ. Ми ніби на одній хвилі…
— Це тому, що ми росли разом… Я теж часто думаю про тебе і згадую наше дитинство…
— Ні, Ют, ні… Тут інше… Нас єднає зрада.
— Що?!
— Так, так… Ми зрадили Манфреда! Ти і я… Я там, у Берліні, під час бою, а ти…
— Який ти жорстокий…
Вона вже не плакала, тільки густі тіні лягли під очима та поблякло, ніби постаріло враз, лице.
— Це не жорстокість, Ют. Це правда…
— Жорстока правда, — погодилась вона.
— Ми не маємо права брехати собі, сестричко люба. Нам треба знайти в собі силу дивитись правді в очі.
— Жорстокій правді… — промовила Юта.
— Так, так… І не лише нам з тобою, а всім! Усім німцям… Ми всі зрадили себе, націю, фатерланд. Ми не маємо за що себе поважати.
— Яке мені діло до нації і фатерланду, коли я не можу розібратися в собі… В одному ти маєш слушність, Хорсті. Мені нема за що себе поважати… Як я жила? Дитинство — казка… Щось на зразок Попелюшки, тільки перетворення на чарівну принцесу не відбулося.
— Ти чарівна, Ют… — Він пройшовся до дверей, зупинився і несподівано сказав: — Давайте втечемо звідси? Га?!
— Куди? — Вона подивилась на нього сумними заплаканими очима.
— Та куди хочеш! У Париж, в Альпи, на острів Хальмадера-Грос… Отак вийдемо з готелю, і нікому ні слова, і тільки вдвох…
Вона всміхнулася крізь сльози.
— Ти непогамовний вигадник, Хорсті… Про цей острів ти розповідав мені ще до війни. Пальми, океан, яхта і банани… Я люблю тебе, милий мій Хорсті, і вдячна тобі за те, що ти розраяв мій важкий смуток. А острів… Для мене це так само недосяжно, як у небі зорі…
Я теж так думав, але якось з нудьги зв'язався телефоном з Манілою і знічев'я бовкнув, що хочу купити острівець в Океанії без людей, але з пальмами і бананами, для моєї чарівної сестри…
— Ти божевільний!.. — сплеснула руками Юта.
— У Манілі так не вважають. Навпаки, почувши моє гучне прізвище, а особливо приставку «фон», відповіли, що справа, якою я клопочуся, цілком можлива, і спитали, який саме острівець я хотів би придбати. Сама розумієш, я назвав Хальмадеру-Грос. Зажди хвилинку… Я зараз принесу проспект. Там є фото атолу у прибережній полосі острова. Коралові рифи й перламутрова піна, наче кольє… Хочеш, ми назвемо його на твою честь, атол Юта!
— Казка про Попелюшку триває… — з гіркотою в голосі промовила Юта, коли Хорст вибіг за двері. Хвилин десять вона чекала на нього, сидячи в кріслі, потім вирішила, що він вже не повернеться. Підвелась, скинула з себе верхню одіж, взяла халат і пішла прийняти душ. Думати про Хальмадеру-Грос і атол Юта було приємно, хоч вона розуміла, що Хорст просто наплів їй дурниць, щоб відволікти від сліз і важких думок. Ні, він усе-таки добра душа, її милий Хорсті. А красень хоч куди, очей не одірвеш. Можна собі уявити, як умлівають за ним дівчата і то не хто-небудь, а дочки багатих людей, банкірів, торговців. У Хорста гроші, от вони й липнуть. Хочуть об'єднати капітали. Та, видно, жодна ще не зачепила його серця. Ця думка чомусь приємно втішила її. Все-таки він їй брат… Брат! Це так тільки мовиться. З дитинства звикли називати їх сестрою і братом, а насправді — десята вода на киселі, її мати йому троюрідна тітка…