Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Вільна то й вільна. Дай боже лиш без пригод дістатися до «Сен-Готарду» і завалитися спати, а там цілий день і ще дві доби сама собі господиня. «Піду до англійського парку, а може, в кіно… А ще краще, провідаю Гізелу… Хай там хоч як, а її жаль… По батькові я їй сестра. Що з того, що позашлюбна…» З міркувань чисто жіночої солідарності Юта вважала, що в сімейних незлагодах Гізели винен Хорст. «Навіщо було женитись, коли не любив?» А Гізі любила. Юта знала про те напевне, бо не раз бачила щнрі сльози на очах сестри… Правда, обставини часто бувають сильнішими за почуття. В цьому вона пересвідчилася на власному досвіді. Взяти хоча б її стосунки з Манфредом. Вона любила його, здається, любить і до сьогодні, але що з того? До «Сен-Готарду», де з ласки названого батечка мала постійне житло в одній з кімнат другого поверху, йти було кілька кварталів, і вона вже шкодувала, що не дочекалася ранку.
На Ляймі, здавалося, ніхто і не думав спати. Вулицями тинялися якісь підозрілі типи; американські солдати безсоромно обнімали своїх нічних подружок, горланили пісень; патрулі військової поліції гасали на джипах, не звертаючи, уваги на всю цю розхристану п'яну братію.
Юта обминала підпилі компанії, не звертаючи уваги на (масні жарти, що адресувалися їй, однак прослизнути без ' пригод їй так і не вдалося. Вже десь за квартал від готелю їй заступив дорогу здоровань у напіввійськовій формі.
— Ти одна, кізонько? — поцікавився він.
Юта не відповіла, спробувала обійти, але він розставив свої довжелезні, схожі на клішні, руки.
— Пропустіть, — твердо сказала Юта.
Він дістав з нагрудної кишені пачку доларів.
— Ось бачиш… Давай побавимось як слід! Замовимо кабінет на двох… Вина, горілки море — і днів на два в гульки, у дим, курва його мати, як каже Мара… Ну як? Згодна? Більше, як я, тобі ніхто не заплатить, а я наперед дам… Ось, візьми й не думай, що Грицько Шпинь якийсь там…
Він упіймав її за руку і спритно засунув кілька доларів у проріз кофтини на грудях. Не пам'ятаючи себе, Юта навідліг ударила його по обличчю. Шпинь оторопів на якусь мить, потім рвонув дівчину до себе. Схопив за плечі й так трусонув, що в неї перед очима застрибали будинки.
— Ти що? Ти кого?! Мене?! — заревів, дихаючи перегаром. — Здоровенний кулак з силою опустився на її голову. Юта похитнулась і повисла на руках у напасника.
— Ну чого ти «там? Тягни її сюди! — висунувся з під'їзду ще один діпіст.
Проте Шпинь не рухався з місця. Стояв і тупо дивився в обличчя дівчини. Поступово його банькувате лице скривилося, неначе од кислого, і якісь ознаки думки склались у зморшки на лобі.
Напарник підтюпцем наблизився до Шпиня.
— Давай сюди, зараз оклигає.
— Стій, Кучмо! Я її знаю… — зупинив його Шпинь.
— Ну то й що?
— Це Рябчукова… донька…
— Чия?
— Рябчукова… Того пана, що готель тримає отут за рогом… «Сен-Готард»!
Кучма зблід, ступив крок назад.
— Ти що, здурів, Грицюню?!
— Їй-бо, правда… — на очах тверезів Шпинь.
— Оце влипли… Ну, добродію, бери ноги в руки і… Тебе ніхто не бачив?
— Та ніби ніхто. Я ж хотів по-людськи і гроші їй дав…
— Які гроші? Долари?! Та вони ж фальшиві! — Кучма вихопив у Юти з-за пазухи доларові купюри. — Ой, Грицюню, з тобою обов'язково у якусь халепу вскочиш. Біжимо, бо як хто побачить, то враз головки поодкручують. Це ж треба бути таким бовдуром! Недарма тебе з поліції турнули!
Юта прийшла до пам'яті не зразу. Хтось бризкав їй в обличчя холодною водою і стиха кликав: «Фрейлейн, фрейлейн!..» Вона розплющила очі й побачила поруч стареньку жінку. Схвильована, перелякана фрау співчутливо схилилась над нею.
— Вам погано?
— Вже трохи краще… — відповіла Юта, відчуваючи гострий біль у тім'ї.
— Можете встати? — запитала старенька.
— Спробую…
Спираючись на стіну, Юта поволі підвелась.
— Зайдіть до мене на хвилинку. Відпочинете, вип'єте чашечку кави.
— Дякую… Я піду…
— Не слід було вам виходити. Щоночі тут таке діється, не доведи господи! Та, сказати правду, і вдень у нас на Ляймі неспокійно…
— Спасибі… Я вам вельми вдячна, фрау…
Юта підняла сумочку і, похитуючись, рушила в бік «Сен-Готарду». Її трохи нудило, перед очима пливли кольорові кружала, а до горла підступала судомина образи. Душили сльози, вона не стримувала їх. Коли вийшла на плац перед готелем, до неї знову був кинувся якийсь п'яний солдат, проте помітивши, в якому вона стані, отетеріло провів її поглядом, махнув рукою і подався геть.