Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Після короткої зупинки у Латвії, що дозволила востаннє подивитися «у загальному керунку» Вовковиська, він прибув до Москви. Поселившись у старомодному готелі з холодним холом і величезною спальнею, він гуляв вулицями, насолоджувався Червоною площею, Кремлем і шпилястими банями собору Василія Блаженного, який нагадував йому про книжки дитинства, поета Надсона і ніжний голос матері. Він обідав наодинці, у місті, де люди виглядали жалюгідно і майже не посміхалися.
Наступного ранку він увесь був вкритий укусами, тому що революція 1917 року, яку він не підтримував, «не позбулася блощиць». З Ярославського вокзалу він вирушив у подорож найдовшим залізничним маршрутом у світі, десять днів до Владивостока, 3600 миль на схід. У купе разом з ним їхала польська пара з маленькими дітьми. Потяг рухався своїм шляхом через невеличкі похмурі радянські містечка, на тлі безрадісного ландшафту сірого снігу. Час спливав повільно, відволіктися можна було хіба на возик з їжею: Лемкін любив почекати, поки у вагоні з’явиться якийсь росіянин, кинеться зайняти вільне місце навпроти і розмовлятиме з ним мовою дитинства. Він був істотою компанійською і виявив, що росіяни «найбільш комунікабельні» тоді, коли їдять.
Минуло п’ять днів, і потяг прибув на станцію Новосибірськ, на півдорозі трансрадянського маршруту, таку ж людну, як Північний вокзал у Парижі чи Лондонська станція Вікторія. Два дні по тому{319} його зустріли яскраве сонце, глибокі сині води і гори, озеро Байкал на півночі Монголії — місце чистоти і широкого простору, яке зачарувало Лемкіна. Минуло ще два дні, і вони зупинилися на невеличкій станції, назву якої було написано російською та ідишем. Він дістався Єврейської автономної області, яку створив комісар з питань меншин Йосип Сталін у 1928 році. Поки Лемкін розминав ноги, двоє чоловіків у пошарпаному одязі читали «Голос Біробіджана». «Горстка переміщених осіб, відрізаних від свого коріння», — розмірковував Лемкін. Сім десятиліть по тому їхнє становище і надалі залишалося складним, утім, принаймні вони були живі.
Десь через дві доби потяг в’їхав до Владивостока, міста, у якому «не дуже переймалися красою». Лемкін переночував у паскудному готелі, а тоді сів на корабель до Цуруґи, порту на західному узбережжі Японії, до якого треба було подолати морем тисячу кілометрів. Попри втому і тривожні обставини, Лемкін впізнав в одному з пасажирів видатного польського фінансиста, сенатора з колись дуже заможної родини. Розпатланий і неохайний{320}, із закладеним носом, він був схожий на персонажа з «Маршу Радецького» Йозефа Рота, який ніколи не помічав, що в нього на кінчику носа засохла «кристалічна краплина».
Корабель прибув у порт Цуруґа у перші дні квітня 1941 року, через два місяці після того, як Лемкін виїхав зі Стокгольма, через півтора року після того, як він востаннє обійняв Беллу та Йозефа.
Лемкін познайомився з однією молодою парою і вирушив з ними до Кіото, історичної столиці Японії. Він насолоджувався будівлями, кімоно, старим вишневим деревом на міській площі, навпроти величезної фігури Будди. Відвідав театр, де він ні слова не зрозумів, але був вражений «відтворенням страждання і болю» лише за допомогою «виразів обличчя і тремтіння тіла». Виставі передувала чайна церемонія у цілковитій тиші. Дівчата-гейші пропонували свої послуги, кожна — у кімоно з особливим малюнком як виразом індивідуальності. Зелений чай не відповідав красі церемонії, був надто гіркий на смак. Відвідуючи доми гейш, Лемкін був здивований, що більшість присутніх там чоловіків були одружені.
У Йокогамі він купив собі кімоно, сидів на терасі готелю, дивився на вогні гавані і думав про Вовковиськ. Наступного дня він сів на сучасний океанський лайнер «Хейан Мару», аби здійснити останній етап своєї подорожі і дістатися до Америки. Лемкін врешті зітхнув спокійно, валізи та німецькі декрети безпечно перебували у вантажному відсіку. Він потоваришував з одним із попутників — це виявився Тойохіко Каґава, японський християнський активіст, чий арешт на рік раніше дістав великий розголос. Злочином Каґави був заклик до японців вибачитися за грубе поводження з китайцями, а тепер він був у дорозі до Америки, щоб виступати там проти війни. Вони обидва переживали за те, що відбувається у світі.{321}
Після невеличкої зупинки у Ванкувері, вогні якого наче «провіщали безпеку», «Хейан Мару» відчалив до свого кінцевого пункту — Сіетла. У п’ятницю, 18 квітня, корабель зайшов у гавань, оточену засніженими вершинами. Лемкін стояв на палубі під ясним синім небом, як у той день, коли бомбили Варшаву. Валізи вивантажили на берег; пасажири вишикувалися у чергу до приязного співробітника канадської митниці для проходження контролю. Він подивився на валізи Лемкіна, тоді на самого поляка: «Як там в Європі? Дуже зле?»{322}. Лемкін кивнув головою. Митник відкрив валізи, здивувався такій кількості паперів, утім, нічого не спитав. «Я сам звідти. Моя мати все ще живе у Шенноні», — сказав він, поклавши Лемкіну на плече руку. «Гаразд, хлопче, — ти добрався!»