Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
«Ця війна не схожа на інші, — сказав йому Лемкін. — Це війна, щоб знищити цілі народи, замінити їх німцями». Пекаря це не переконало. Під час Першої світової війни він три роки жив під німцями, не дуже добре, але «якось ми вижили». Син пекаря, хлопець років двадцяти зі світлим обличчям, жвавий і неспокійний, не погоджувався з татом: «Я не розумію батькового ставлення до того, що відбувається, та й ставлення у місті інших людей, таких, як він»{306}.
Лемкін пробув з родиною пекаря два тижні. 26 жовтня Ганса Франка було призначено генерал-губернатором окупованої німцями Польщі, території на захід від нової лінії кордону, який залишив Жолкєв, Львув і Вовковиськ під контролем більшовиків. Лемкін, який застряг на радянському боці, сів у переповнений переляканими мандрівниками потяг до Вовковиська. Потяг прибув на кінцеву станцію під час комендантської години, тож Лемкін цілу ніч просидів у вокзальній вбиральні, аби уникнути арешту. Рано-вранці він пішов до будинку свого брата Еліаса, на вулиці Костюшка, 15, оминаючи головні вулиці. Він тихенько постукав у вікно, притулився губами до шибки і прошепотів: «Рафал, Рафал».
Лемкін ніколи не забуде, як зраділа Белла. Його вклали до ліжка. Засинаючи під добре знайомою старою ковдрою, він думав про біду, яка спіткала Польщу. Він прокинувся від аромату млинців, які на сніданок жадібно проковтнув зі сметаною. Белла і Йозеф у Вовковиську почувалися у безпеці. Вони не хотіли тікати звідти разом з ним. «Я вже на пенсії, — пояснював Йозеф, — не капіталіст». Еліас був звичайним робітником, відмовився від своєї крамниці, більшовики не мали б їх чіпати, їхати вирішив лише Лемкін, аби дістатися Америки, де жив брат Йозефа Ісидор.
Белла погодилася, що йому треба їхати, але мала інший клопіт. Чому він неодружений? Це вельми делікатна тема. Через багато років Лемкін розповість Ненсі Екерлі, що він так глибоко вгруз у роботу, що «не мав на сімейне життя ані часу, ані заощаджень, щоб його забезпечувати». Яскравою особливістю усіх матеріалів, які я віднайшов про Лемкіна, було те, що там немає і натяку на бодай якісь романтичні стосунки, хоча, здається, не одна жінка виявляла до нього інтерес. Белла стояла на своєму, кажучи синові, що шлюб є засобом захисту, що після того, як мамину опіку було «відрізано», «самотньому і позбавленому любові» чоловікові потрібна жінка. Лемкін не мав чим потішити маму. Йому на думку спали рядки з епічної поеми Ґете «Герман і Доротея», як і завжди, коли Белла порушувала цю тему: «Візьми собі жінку, аби ніч могла стати прекраснішою частиною твого життя». Я перечитав поему{307}, але не побачив там жодної підказки, яка б могла пояснити його самотність чи причетність до цього цієї поезії. Він з любов’ю зреагував на Беллині слова, ніжно обійняв її за голову, погладив волосся, поцілував у кожне око, однак нічого не пообіцяв. «Ти маєш рацію», — це все, на що він спромігся, сподіваючись, що подальше життя у постійних мандрах принесе більше удачі.
Ввечері Лемкін покинув Вовковиськ. Мить розставання затягнулася: поцілунки, зустріч поглядів, мовчанка, небажання розлучатися.
Цього осіннього дня у Вовковиську був також присутній племінник Лемкіна, Шауль. Доклавши трохи зусиль, я знайшов його у Монреалі, де він жив у невеличкій квартирі на першому поверсі будинку, який бачив і кращі часи. Будинок розташувався у районі, де було повно емігрантів. Шауль вразив своїм виглядом: на розумному обличчі вирізьбилися глибокі, сумні очі, скуйовджена сива борода нагадувала про якогось персонажа творів Толстого з дев’ятнадцятого сторіччя. Час був невблаганним до цього шляхетного, освіченого чоловіка.
Йому давно минуло вісімдесят. Він сидів на захаращеній канапі, в оточенні книжок, сумуючи за своєю подругою, яка нещодавно померла. Він хотів про це поговорити, а також про свої проблеми з очима і сенс життя з однією ниркою (другу нирку «він втратив 1953 року», жодних подробиць цього не уточнив). Так, Шауль пам’ятав візит дядька Рафала восени 1939 року, коли йому було дванадцять і вони жили на вулиці, «названій на честь відомого польського героя». Коли Рафал поїхав, вони знали, що, можливо, ніколи більше не побачаться.
До 1938 року Шауль та його батьки жили у Вовковиську разом із Беллою та Йозефом. Пізніше Лемкін придбав батькам власний будинок приблизно за п’ять тисяч злотих (близько тисячі доларів). «На ті часи це були великі гроші, — сказав Шауль, — мабуть, його адвокатські справи йшли непогано». Дідусь і бабуся були «чудові». Вони були фермерами із селища неподалік від Вовковиська. У цій парі Белла була більш літературно освіченою, постійно читала, тоді як Йозефа цікавила політика, єврейські газети та життя синагоги. «Рафал не був побожним», — сказав Шауль, хоч я про це не питав.