Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Закони, розпорядження та інші документи з усієї Європи почали надходити до Стокгольма. Лемкін уважно вивчав кожен документ, робив нотатки, примітки в тексті, перекладав. Стоси паперів множилися, доповнювалися матеріалами, отриманими зі стокгольмської центральної бібліотеки, в якій зберігалися тексти, що пов'язані з політикою Берліна.
Прокладаючи собі шлях через ці законодавчі акти, він знаходив спільні теми, елементи «концентрованого задуму». Ця робота, яка проводилася паралельно зусиллям Лаутерпахта із захисту окремих осіб, про які Лемкіну не було відомо, виявила, що сукупною метою німців було масштабне знищення народів, над якими вони встановили свій контроль. Деякі документи було підписано Гітлером, який втілював свої ідеї, викладені у «Майн Кампф», щодо планів Lebensraum — експансії нового життєвого простору, який мають населяти німці.
Перший польський декрет Гітлер підписав 8 жовтня, місяць по тому, як Лемкін покинув Варшаву. Окупована німцями Польща отримувала нову назву — «Приєднані східні території» (Eingegliederte Ostgebiete), потім її мав поглинути Рейх. Це була територія{315}, де землю і людей можна «знімеччити», поляків оголосити «безголовими або безмозкими», інтелігенцію ліквідувати, населення перетворити на рабську робочу силу. Інший декрет підписав 26 жовтня новопризначений генерал-губернатор Ганс Франк, який радісно оголосив, що підконтрольну йому територію незабаром буде звільнено від «політичних агітаторів, тіньових торговців і єврейських експлуататорів». Франк заявив, що буде здійснено «рішучі кроки»{316}. Копія третього декрету, датованого 1 серпня, згідно з яким до Генерал-губернаторства приєднувалося Галичину і Лемберг, зберігається серед паперів Лемкіна в архіві Колумбійського університету.
Лемкін пішов слідами «рішучих кроків», які формували певну закономірність. Першим кроком переважно була денаціоналізація, позбавлення окремих осіб громадянства, розривання зв’язку між євреями і державою так, аби обмежити їхній законодавчий захист. Далі слідувала «дегуманізація» — позбавлення законних прав членів обраної етнічної чи расової групи. Ця двокрокова модель поведінки застосовувалася в усій Європі. Третім кроком було вбивство нації «у духовному і культурному сенсі»: Лемкін виявив низку декретів, які, починаючи з 1941 року, вказували на «повне знищення» євреїв за допомогою «поступових кроків». Окремо кожен декрет видавався зовсім незагрозливим, але, якщо взяти їх разом і проаналізувати межі їхньої дії, можна побачити, що вони мають ширшу мету. Окремих євреїв змушували реєструватися, носити яскраві пов’язки із зіркою Давида для легшого ототожнення, а тоді переміщати у спеціально відведені місця, гетто. Лемкін знайшов декрети, за якими було створено варшавське гетто (жовтень 1940 року), потім краківське гетто (березень 1941 року) і запроваджено смертну кару для тих, хто покине гетто без дозволу. «Чому смертна кара?» — цікавився Лемкін. Це спосіб «пришвидшення» того, що «вже приготовано»?
Вилучення майна робило обрану групу «нужденною» і «залежною від карткового розподілу продуктів харчування». Ці декрети обмежували раціон вуглеводнів і білків, перетворюючи членів групи на «ходячих трупів». Ламався дух людини, вона ставала «апатичною до власного життя», багато смертей спричинила примусова праця. Для тих, хто залишився живий{317}, було передбачено наступні засоби «дегуманізації і розпаду», поки вони чекали, коли настане «час страти».
Занурений у ці матеріали Лемкін отримав від професора Макдермотта з Північної Кароліни листа, в якому йому запропонували посаду викладача і візу.
Цього разу Белла і Йозеф погодилися, що йому слід їхати, щоправда, у Лемкіна розривалося серце від того, що він не матиме можливості «доглядати за ними» з далекої Америки. Однак подорож до Америки потребувала подолання нових проблем — трансатлантичний маршрут було перекрито війною, а Стокгольмом ширилися чутки, що незабаром також буде неможливо проїхати через Радянський Союз. Лемкін вирішив рушати негайно довшою дорогою: до Москви, через усю територію Радянського Союзу до Японії, тоді через Тихий океан до Сіетла і далі потягом через Америку.
Він здійснить цю подорож, маючи зовсім небагато особистих речей і велику кількість декретів, що були запаковані разом із його записами у кілька великих шкіряних валіз. Візи було отримано, і Еберштейни влаштували на його честь прощальну вечерю. Стіл, прикрашений невеличкими польськими прапорцями — червоно-білими — залишив по собі незабутній спогад.{318}