Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #3
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-282-2
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3». Краткое содержание книги:
Нові небезпечні випробування чекають і на Марка Шведа. Тепер волею долі він — спеціальний агент МІ-6 і разом із молодим британським журналістом Яном Флемінгом має виконати таємні, сповнені небезпеки місії у Харбіні й совєцькій Москві… Однак і під чужим прапором Марко залишається лицарем Таємного Українського Легіону. Повернути вкрадену історію свого народу, розгадати таємницю свого роду і не загубити при цьому подарованого йому долею кохання непросто, бо ворог той самий і так само жорстокий. Він усюди: на Далекому Сході, у Москві і навіть у Лондоні.
Чергові пригоди українського «Джеймса Бонда», Марка Шведа, що розгортаються на історичному тлі 30-х років XX століття, майстерно виписаному авторкою Лорою Підгірною, вражають своєю реалістичністю і драматизмом.
Небезпеки, таємниці, кохання… А головне — українська історія, невивчені і незасвоєні уроки якої можуть відгукнутися для сучасників дуже болючими наслідками.
— Слухаю…
— Ти ж пам’ятаєш, любий, — почала вона, зручніше примостившись біля нього, — я розповідала тобі про наміри наших науковців провести ексгумацію кісток принців з Тауеру…
Швед, не стримуючи посмішки, театрально закотив очі.
— Ото сьогодні все й відбулося, — продовжила Ліза. — Із самого ранку. Я не дуже була в курсі, бо з’являюся в музеї тричі на тиждень. Мене буквально приголомшила ця новина. Звісно, я не могла таке пропустити… А далі, сам розумієш — ми всі так захопилися, що не помітили, як стемніло. Мені просто вилетіло з голови — задзвонити тобі. Потім… професор Гастінґс запропонував усіх нас розвезти по домівках, — Елізабет усміхнулася, — щоб забезпечити усім нам алібі.
Брова Марка поповзла вгору.
— Чого ж він не піднявся, твій професор Гастінґс? Я б із задоволенням послухав, як він тобі… м-м-м… забезпечує переді мною алібі.
— Марку, бо він — неповносправний. Це перше. А друге — тому що я не потребую захисту чи забезпечення алібі перед тобою від містера Гастінґса, — відказала Елізабет, цілуючи його у підборіддя. — Тому що ти у мене розумний, адекватний чоловік, тому що мені немає у чому виправдовуватися перед тобою окрім того, що я роззява і сьогодні проштрафилася!
Губи Марка розтягнулися у ще ширшій посмішці.
— Ну-ну, лий далі воду на млинок чоловічого самолюбства. Ти знаєш, на мене таке не діє.
— Невже вашій мосці не до вподоби, коли дружина співає дифірамби, містере Швед? — Ліза піднялася на лікті і зазирнула чоловікові в очі. — Ах ти ж…
— У мене просто немає настрою довше гніватися на тебе о такій пізній годині. Але що би ти думала на моєму місці? — Марко обійняв Лізу здоровою рукою, пригорнув до себе, скривившись від болю, який відчув, незручно повернувшись. — Підлиза ти, Лізо!
— Пробач мені, Маркусю. Такого більше не станеться, — повторила вона знову. — Завтра я відпущу домробітницю, нікуди не піду, варитиму тобі каву, готуватиму обід, цілуватиму тебе і догоджатиму тобі… Тільки не гнівайся, добре?
— Добре, — примирливо відповів він. — Та ти не доказала, що там із тими тауерськими принцами? Що ви розкопали?
— Гм… — Елізабет замислено перевела погляд кудись на стелю. — Взагалі-то ми мало на що сподівалися, їх одного разу, здається, у 1674-му, вже діставали на світ Божий… Чи, правильніше сказати, віднайшли під час реконструкції Тауера під сходами Білої вежі. Кістки лежали у ящику і їх просто викинули на смітник, уявляєш? Потім спам’яталися, що то можуть бути кістки синів короля Едварда IV, невинно убієнних власним дядьком, Річардом Глостерським. Кістки зібрали, помістили в урну і за наказом короля Карла II перезаховали, як останки малолітніх Едварда V і Річарда Йоркського… Ну от… — Елізабет зітхнула. — Аж тепер, століття потому дійшли руки, щоб повернутися до вивчення тих останків…
— І що далі? — поцікавився Марко. — Що ви там побачили?
Ліза знизала плечима.
— Поки що так, мигцем, небагато…
— Нічого собі, мигцем… До першої години ночі.
— В урні були кістки двох дитячих скелетів, — продовжила Елізабет, пропустивши повз вуха Маркові слова. — Більшого і меншого; правда, багато фрагментів втрачено. У меншого кістяка відсутня щелепа, у більшого — всі зуби… Будемо вивчати далі… Хоча якщо вірити історії і принців направду задушили подушкою, то кістяки багато відповідей не дадуть…
— Ну все, припиняймо цю розмову про кістяки невинно убієнних дітей… — промовив Марко з гіркотою у голосі. — Діла давно минулих днів; історія, від якої сьогодні нікому ні тепло, ні холодно.
— Ти чого, Маркусю? — Ліза здивовано подивилася на чоловіка. — Чого ти раптом?
Він зітхнув, важко закинув голову.
— Вдень у нас в гостях був Флемінг, повернувся сьогодні з Женеви. Розповідав останні новини.
— І що?
— А нічого доброго… — майже роздратовано проказав він. — Вчора нарешті відбулося засідання Ліги Націй — наші представили докази і свідчення того, що зараз совєти чинять на моїй батьківщині. Лізо… там голод! Лютує справжній голод! Пам’ятаєш отого пана, що гостював у нас кілька днів? Євгена Коновальця… Він зараз там, у Женеві. Отримав інформацію, що у селах навіть випадки канібалізму трапляються. Люди пухнуть, помирають просто на вулиці, лежать тижнями, бо немає кому їхні тіла запорпати у землю… Я слухав розповідь Флемінга і всередині усе нуртувало… Там гинуть люди, а всім байдуже! Цілому світу байдуже до українців. І ми практично нічим не можемо тому зарадити… Ще й це моє поранення дурне! — проказав Швед із притиском.
— Але ж Ліга Націй мала би дослухатися до такої болючої проблеми?.. — запитала Ліза. — Марку… А золото? Оте золото, що ми з тобою переправляли з Тарноруди? Чому б його не витратити на харчі, зерно для голодуючих?