Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
На допомогу військовому слідчому Ложкіну державною слідчою комісією П. Христюка були відряджені ще двоє фахівців — Бразоль та І. Мещерський. Вони також ретельно збирали найдрібніші факти та допитували свідків, намагаючись виявити нове коло осіб, які спілкувались із П. Болбочаном та С. Шеметом у Проскурові наприкінці травня — на початку червня 1919 р. (Док. № 51–53). Слідчі вивчали нові документи, що залучались до справи (Док. № 55), проте жодних доказів так і не вдалося знайти. Після огляду слідчої справи П. Болбочана та ретельного вивчення всіх документів 14 - 16 вересня 1919 р. знову продовжилися допити попередніх свідків та спроби допитати тих, хто перебував на фронті, зокрема, знову ж таки М. Білінського (Док. № 56) та М. Чудінова (Док. № 58).
Проте, не домігшись у листопаді 1919 р. якихось нових зрушень у справі, державна слідча комісія, утворена на підставі законів Директорії від 30 квітня та 5 липня 1919 р. для розслідування повстання В. Оскілка та «виступу» П. Болбочана, все ж ухвалила постанову (Док. № 59). Цей документ обмежується переліком фактів і позбавлений будь-яких додаткових узагальнень та висновків, крім тих, що вже були зроблені надзвичайним військовим судом 10 червня 1919 р. Крім того, дуже помітно, що подані у ньому факти майже повністю сходяться зі змістом свідчень командувача Запорізької групи В. Сальського (Док. № 54), а також підсудного та свідків на судовому засіданні 10 червня 1919 р. (Док. № 28). Постанова не носить характеру завершеного документа: друга частина, у якій мають міститися головні звинувачення на адресу П. Болбочана та висновок комісії, фактично відсутня.
Отже, після майже піврічної праці державній слідчій комісії під керівництвом П. Христюка так і не вдалося знайти нових доказів на підтвердження висунутих проти П. Болбочана звинувачень у державній зраді. Те ж саме стосується і звинувачень проти вже згаданих представників правих сил, які нібито готували заколот разом з П. Болбочаном та сприяли його проведенню. Варто звернути увагу на слова П. Болбочана, звернені до А. Певного й наведені у постанові комісії П. Христюка: «…Юридично не вступив в командування групою, але фактично… і з цим Головний отаман повинен считаться» (Док. № 59). Ця теза відбиває лише наміри полковника очолити групу та намагання звернути увагу С. Петлюри на невтішну ситуацію в Запорізькій групі, яка склалася в ній внаслідок діяльності отамана О. Волоха.
Аналізуючи діяльність державної слідчої комісії у справі П. Болбочана, слід зазначити, що зібрані нею документи не містять переконливих аргументів для звинувачення П. Болбочана у спробі державного перевороту. Роз’яснюючи урядову позицію щодо «акції» полковника, Б. Мартос у своїй праці називає п’ять причин такого страшного покарання: 1) «невиконання наказу вищого командування і Директорії про від’їзд до Італії для вивозу відтіля наших полонених»; 2) «легковажний послух незаконному наказу Гавришка, якому Болбочан не підлягав»; 3) «незаконне захоплення влади в Запорізькій Групі та ще в умовах бойових дій»; 4) «непослух головному державному інспекторові В. Кедровському, якому Болбочан підлягав»; 5) «спроба перевороту в умовах військового часу» 348.
Безпідставність цих закидів уже доведено. Однак іще раз наголосимо на суперечностях, яких припускається голова тодішнього республіканського уряду, намагаючись уникнути відповідальності за несправедливе покарання П. Болбочана.
Щодо «невиконання наказу» виїхати до Італії для формування частин з українських військовополонених, то заради справедливості слід констатувати: цього не бажала й сама Рада міністрів, очолювана Б. Мартосом, і навіть звернулася до С. Петлюри з проханням не надавати П. Болбочанові таких повноважень. Цілком очевидно, що відрядженням до Італії П. Болбочан фактично був амністований. І хоча командувачем запорожців був призначений В. Сальський, він міг бути замінений на цій посаді державним інспектором, який не мав обмежень у переміщеннях підпорядкованих йому командирів. Більш того, М. Гавришко про призначення П. Болбочана одразу повідомив Головного отамана, як того й вимагало «Положення про Державний інспекторат».