Темнолесникове прокляття

Він підвівся з подушок.

— Найперше я добув жменьку небесних кристалів, які так тобі, Маріс, припали до вподоби. Червоні, жовті, зелені, багряні — усі вони утворилися в сітчастих конструкціях. Опанувавши це мистецтво, я звернув свою увагу на іншу частину лабораторії. І виготував психозілля — добуті з негодяної атмосфери згустки дивацьких мазей у скляних сферах. Колись давно старожитні вчені вживали їх, щоправда, у мізерних кількостях, у всіх галузях медицини. Наприклад, дрібка «жадліну» поліпшувала апетит, а про мікроскопічну дозу «лютію» казали, що вона лікує геть-чисто все. — Академік сором’язливо звів брови догори. — Що ж до мене, то я прилюбився до «веселону», — зізнався він і зітхнув. — Саме він допоміг мені пережити тяжкі часи. — Він зиркнув на Маріс. — Бо вони були й справді тяжкі, оті часи, коли я хотів махнути на все рукою і ніколи більше не показуватися у Великій бібліотеці та Старожитній лабораторії. А все ж… — він замовк.

— Що, тату? — запитала Маріс.

Лініус спохмурнів.

— У Чорнодеревній палаті була одна різьба — вона мене заінтригувала, щойно я на неї напав. На картині було зображено найпершого вченого: він стояв на платформі з золотниками, от тільки я не міг дібрати, що він там робив, бо весь барельєф, єдиний такий у всій палаті, був страшенно понівечений. Там, де руки вченого спочивали на важелях керування, бракувало кількох добрячих шматів чорного дерева, немовби їх відбили вмисне. Але навіщо? Що він робив і що за химера витала над ним?

— Звичайно, я також, бувало, стояв на тому самому місці, орудуючи золотниками в найрізноманітніших, яких тільки можна уявити, їхніх поєднаннях і потроху навчаючись керувати лабораторією. Та попри всі свої зусилля, мені не вдавалося зібрати водно всю потугу лабораторії, відкривши весь ліс рур та перемичок водночас і в такій послідовності, щоб усе вмить полинуло в центральну, корінну руру. А отже, і та сутність, яка могла при цьому виникнути, лишалася для мене ще й досі недосяжною.