Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Не забудьте афіш, — нагадав мені Шейпшейд.
Поки я дивився на рушниці, сувій випав у мене з рук. Шейпшейд підняв його й знову подав мені ті дипломи за всі літа мого юного життя, коли я гасав сюди-туди всіяним хрусткою кукурудзкою проходом у темному залі разом із Привидом Паризької опери та Горбанем собору Нотр-Дам.
Ідучи назад помостом, я побачив малого хлопчину, що стояв і дивився на рештки естакади «Крутих гірок», розкидані по березі, мов величезні кістки.
— Чого це той здохлий динозавр лежить отут на пляжі? — спитав він.
А я ж перший так подумав. І тепер відчув неприязнь до цього хлопчини, що ніби побачив зруйновану естакаду моїми очима — як мертве доісторичне чудисько у хвилях припливу.
«Ні!» — вигукнув я подумки.
А вголос лагідно сказав:
— Та хто ж його знає, синку.
Тоді одвернувся й стомлено побрів далі, несучи з помосту важкий оберемок невидимих рушниць.
Тієї ночі мені наснилося два сни.
У першому величезний і невситимий паровий екскаватор зруйнував дощенту А. Л. Шренків фройдівсько-шопенгауерівський картковий будиночок, і відпливна хвиля понесла геть маркіза де Сада й Томаса де Квінсі, хворобливих дочок Марка Твена й пригніченого недоброю годиною Сартра, і вони поринали в темну глибочінь, ховаючи від очей лискучі рушниці з тиру.
У другому сні повторився бачений колись у кіно епізод розстрілу членів царської родини: вони стояли рядком на краю ями, а потім сіпалися й підскакували, як ото в німих фільмах, і, збиті з ніг, зметені з місця, одне по одному летіли в яму, наче корки з пляшок. А тобі аж дух перехоплювало від жаху та сміху водночас. Страшенна жорстокість. І страшенно смішно. Бабах!..
Та ось уже в яму летять Сем, Джиммі, П’єтро, жінка з канарками, Фанні, Кел, старий із лев’ячої клітки, Констанс, Шренк, Крамлі, Пег і я!
Бабах!..
Я підхопився на ліжку, обливаючись крижаним потом.
По той бік вулиці біля бензоколонки дзвонив телефон.
І враз замовк.
Я затамував віддих.
Телефон задзвонив знову — і замовк.
Я чекав.
Ще раз — і замовк.
Господи, подумав я, Пег не стане такого робити. Та й Крамлі не стане. Дати один дзвінок — і покласти слухавку?..
Телефон продзвонив іще раз. Потім запала тиша.
То він. Містер Самотня Смерть. Телефонує повідомити мене про щось таке, чого я не хочу знати.
Я сів на ліжку, і все волосся на мені стало дибом, так наче Кел провів своєю електричною машинкою по моїй потилиці, й мене вдарило струмом просто в якийсь нерв.
Я одягся й вибіг на берег. Тоді глибоко зітхнув і звернув очі на південь.
Ген на узбережжі, у мавританському форті Констанс Реттіґан, яскраво світились усі вікна.
«Констанс, — подумав я, — Фанні таке не сподобалося б».
Фанні?
Й отоді я побіг по-справжньому.
Я вийшов з припливу, наче сама Смерть.
Усе, що могло світитись у будинку Констанс, світилося, і всі двері стояли відчинені навстіж, так ніби вона сама розчахнула їх, аби пустити у свій дім чисте нічне повітря та свіжий морський вітер, поки її самої там немає.
А її там не було.
Я зрозумів це, навіть не заходячи до будинку, бо від межі припливу, де я стояв, аж до самої води тяглася довга вервечка слідів, а звідти їх не було.
Це мене не здивувало. А здивувало те, що я не здивувався з цього. Підійшовши до широко відчинених чільних дверей, я не став гукати — чи, власне, хотів був гукнути шофера й аж засміявся, що міг би втнути таку дурницю, — а просто ввійшов у дім, пильнуючи, щоб ні до чого не доторкнутись. В арабській вітальні грала радіола. Звучали танцювальні мелодії Рея Нобла, записані в Лондоні 1934 року. Хай собі грає. У кутку безглуздо крутилася порожня бобіна проектора, з якої змоталась уся плівка, і на білій стіні попереду яснів прямокутник світла. Я не завдав собі клопоту вимкнути апарат. Пляшка замороженого «Мое-Шандон» чекала господиню, неначе та вийшла на берег, щоб привести із собою якогось золотисто-смаглявого бога морських глибин. На примощеній на подушку тарілці лежали різні сири, а поряд брався крапельками вологи шейкер із мартіні.
«Дюзенберґ» стояв у гаражі, і вервечка слідів усе так само тяглася по піску тільки в один бік, до моря.
Я зателефонував Крамлі й, набираючи номер, подумки поздоровив себе з тим, що досі не заплакав, тільки відчував тупий біль.
— Крамлі? — мовив я в слухавку. — Крамлі, Краме…
— А, дитя ночі, — озвався він. — Що, знов поклали не на того коня?
Я сказав йому, де я.
— Не можу як слід іти, — і раптом сів, стискаючи телефонну слухавку. — Приїдьте заберіть мене.