Трилогія смерті

Отакий був лист. Фатальна зброя, надіслана адресатові й отримана ним.

Я зібрав клаптики у жменю й пішов нагору, постарілий років на дев’яносто проти того, яким був останніми днями.

Двері Гопвудового помешкання із шурхотом подалися під моєю рукою.

По всій кімнаті були розкидані речі — на підлозі, коло кількох розкритих валіз, — так наче господар у паніці кинувся було пакуватись, а тоді передумав і подався геть без нічого.

Я визирнув у вікно. Трохи далі на помості стояв його велосипед, прихилений до ліхтарного стовпа. А от мотоцикла не було. Та це ще нічого не доводило. Гопвуд міг і не зайти, а заїхати в море.

Господи, подумав я, а що, як він наздожене Енні Оуклі, а тоді вони вдвох наздоженуть Кела?..

Я вивернув на хиткий письмовий столик біля ліжка вміст невеликого сміттєвого кошика і знайшов подертий аркуш ясно-жовтого поштового паперу, поширеного в Беверлі-Гїллз, із монограмами КР — Констанс Реттіґан — по верхньому краю. На аркуші було надруковано на машинці:

Опівночі. Чекай на березі шість ночей підряд. Може — тільки може, — буде, як колись.

І, так само машинописом, ініціали: К. Р.

Шрифт цілком міг належати тій машинці, яку я бачив відкриту на бюрку Констанс в її арабській вітальні.

Я поворушив пальцями клапті записки. Невже це Констанс написала її Гопвудові? Ні. Вона б мені сказала. Певно, це надіслав йому хтось інший, десь із тиждень тому. Ото він і трюхикав туди, мов огир, і чекав біля самої води, поки Констанс зі сміхом прибіжить до нього. Може, йому набридло чекати, і він затяг її у воду й притопив? Ні, ні. Мабуть, просто побачив, як вона поринула в море і вже не виринула. А тоді, злякавшись, побіг додому — і що знайшов там? Отого другого листа зі страшними погрозами й жахливими викриттями, що завдав йому нищівного удару нижче пояса. Тож тепер він мав дві причини втекти з містечка: страх і ображене самолюбство.

Я поглянув на телефон і зітхнув. Повідомляти Крамлі марно. Corpus delicti немає. Тільки клаптики паперу, що їх я сховав у кишені куртки. Легенькі на дотик, мов крильця нічних метеликів, а проте отруйні.

Можна переплавити всі рушниці, подумав я, потрощити всі ножі, спалити гільйотини — та зловмисна воля й далі водитиме чиїмось пером, пишучи отакі смертоносні листи.

Поруч із телефонним апаратом я побачив флакончик одеколону й забрав його, згадавши про Сліпого Генрі та про його дивовижний нюх і пам’ять на запахи.

Унизу все так само німотно крутилася карусель, і коні скакали через невидимі бар’єри до фінішу, ніколи не досягаючи його.

Я позирнув на п’яного хазяїна в його схожій на труну будці, здригнувся й без будь-якого музичного супроводу дременув звідти під три вітри.