Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
У наступні три дні я марно пробував дотелефонуватися до Констанс Реттіґан — вона не брала слухавки. Мабуть, поринула в чорні думи й злостилася. Якось так безглуздо виходило, ніби я був у змові з тим чоловіком, що стояв у коридорах і чинив людям страшне лихо.
Я зателефонував у Мехіко, але Пег там не було, вона пропала безвісти назавжди, це вже напевне.
Отож я шастав Венецією, видивляючись, дослухаючись і принюхуючись, сподіваючись почути той моторошний голос, натрапити на той гидотний дух умирання чи чогось уже давно мертвого.
Навіть Крамлі зник. Я нишпорив поглядом перед собою, озирався назад, але його ніде не було.
На кінець третього дня марних телефонних дзвінків і невдалих пошуків убивці, лютий на свою долю, у похоронному настрої, я дозволив собі таке, чого доти ніколи не дозволяв.
Годині о десятій вечора я подався безлюдним помостом сам не знаючи куди, аж поки втрапив…
— Гей! — мовив хтось.
Я схопив зі стійки рушницю і, не глянувши навіть, чи вона заряджена й чи немає когось попереду, вистрілив раз, другий, третій — шістнадцять разів.
Бах, бах! Бах, бах! І знов — бах, бах! Хтось закричав.
У жодну мішень я, звісно, не влучив. Бо зроду не тримав у руках рушниці. Та, власне, й не знав, куди стріляю, — але стріляв.
Ось тобі, сучий сину! Ось тобі, мерзотнику!
Бах, бах! Бах, бах!..
Магазин рушниці був уже порожній, та я все натискав на гачок. Аж поки збагнув, що рушниця мовчить. Хтось підійшов і забрав її у мене з рук. То була Енні Оуклі. Вона дивилася на мене так, наче вперше в житті побачила.
— Чи ви тямите, що робите? — запитала вона.
— Ні, й начхати мені на все! — я озирнувся навколо. — Чого це у вас так пізно відчинено?
— Просто нічого робити. Не можу заснути. А що скоїлося з вами, добродію?
— За тиждень о такій порі всі у цьому клятому світі будуть мертві.
— Ви цього певні?
— Ні, але дуже скидається на те. Дайте мені ще одну рушницю.
— Годі вам стріляти.
— Ні, не годі! — закричав я. — Хоча грошей я й не маю, отож доведеться вам дати мені у борг!
Жінка якусь хвилю пильно дивилася на мене. Тоді простягла рушницю.
— Паліть, ковбою! Бийте їх, хлопче! — сказала вона.
Я випалив ще шістнадцять разів. І влучив ненароком у дві мішені, дарма що й не бачив їх — так запітніли у мене окуляри.
— Досить? — тихо спитала позаду Енні Оуклі.
— Ні! — крикнув я. Потім, уже неголосно: — Так. А чого ви вийшли з тиру на поміст?
— Боялася, щоб мене там не застрелили. Оце щойно якийсь псих розрядив дві рушниці не цілячись.
Ми поглянули одне на одного, і я почав сміятися.
Вона прислухалась і запитала:
— Це ви смієтеся чи плачете?
— А вам як здається? Мені треба щось робити. Скажіть що.
Вона довго вдивлялась у моє обличчя, а тоді пішла в кінець тиру й заходилася вимикати мішені — прудких каченят, клоунів-стрибунців, різнобарвні лампочки. У глибині приміщення відчинилися двері. На порозі забовваніла темна жіноча постать. Жінка сказала:
— Коли вже ви такий охочий стріляти, то ось вам добра мішень, — а тоді зникла.
Минуло з півхвилини, поки я здогадався, що маю піти за нею.
— І часто з вами таке буває? — спитала Енні Оуклі.
— Ви вже пробачте, — мовив я.
Я тулився в одному кінці її ліжка, вона лежала у другому й слухала мою недоладну розповідь про Мехіко та Пег, про Пег та Мехіко, таке жахливо далеке, що аж серце крається.
— Усе моє життя, — сказала Енні Оуклі, — минуло в ліжку з чоловіками, які або страшенно нудилися, або розповідали про інших жінок, або курили сигарети, або тікали до своїх машин і їхали геть, коли я виходила до туалету. Ви знаєте, як мене звуть насправді? Лукреція Ізабелла Кларіса Аннабелла Марія Моніка Браун. Оце стільки імен дала мені матуся, а що я вибрала? Енні Оуклі. Моя біда в тому, що я тупа. Чоловіки витримують мене тільки перші десять хвилин, не більше. Тупа — і край. Прочитаю книжку, а за годину вже й згадки нема! Нічого в голові не держиться… Я забагато базікаю, так?
— Трішечки, — м’яко мовив я.
— Ви скажете, є чоловіки, котрим до вподоби такі щирі дурепи, як я, але від мене і в них терпець уривається. Ночей із триста на рік у цьому ліжку, саме отут, де ви лежите, валяється щораз інший клятий бовдур. І десь у затоці завиває ота клята туманна сирена. До вас вона долинає? А то, буває, серед ночі сирена змовкне, і хай там зі мною в ліжку хоч яке паскудне базікало, одначе я враз почуваю себе геть самотньою, та й він уже мацає в кишені ключі та позирає на двері…
Задзвонив телефон. Вона ухопила слухавку, потримала її коло вуха й сказала: