Трилогія смерті

На рекламному щиті над входом у кінотеатр «Венеція» не було ніяких написів. І взагалі жодної літери.

Я разів п’ять повів очима по тій порожнечі, відчуваючи, як у грудях у мене щось перевертається й умирає.

Потім заходився торгати всі двері, але вони стояли замкнені; заглянув у касу — там теж нікого не було; позирнув на великі стенди, з яких ще кілька вечорів тому всміхались обличчя Баррімора, Чані й Норми Ширер. І там — анічогісінько.

Я відступив і знову повів очима по щиту, повільно читаючи рекламу, якої там не було.

— Ну, то як вам сьогоднішня велика програма? — запитав чийсь голос позаду.

Я обернувся. То був містер Шейпшейд із широкою усмішкою на обличчі. Він подав мені великий сувій кіноафіш. Я знав, що воно таке. Мої дипломи про закінчення інституту Носферату,[33] школи Квазімодо й курсів д’Артаньяна та Робін Гуда.

— Містере Шейпшейд, я не можу їх узяти.

— Ви ж романтична душа, правда?

— Та звісно, але ж…

— Беріть, беріть. І до побачення, прощавайте. Але нас чекає ще одне прощання. Приходьте у кінець помосту!

Він залишив дипломи у мене в руках і потюпав далі.

Я знайшов його наприкінці помосту. Він показував униз, а коли я перехилився через поруччя й поглянув туди, допитливо зазирнув мені в обличчя.

Там унизу були рушниці з тиру, що вперше за багато років замовкли. Вони лежали на дні, на глибині метрів чотири з половиною, але вода була прозора, бо саме з’явилося сонце.

Я налічив не менше десятка довгих холодних сизуватих стволів, над якими плавала дрібна риба.

— Теж прощання, еге? — Шейпшейд і собі поглянув туди, куди дивився я. — Кидала одну по одній. Одну по одній. Сьогодні рано-вранці. Я прибіг, кричу: «Що це ви робите?!» А вона мені: «Хіба не бачите? — і одну по одній через поруччя та й у воду. — Вас уже зачинили, а сьогодні по обіді зачиняють і мене, то якого ж біса…» Та й одну по одній у воду.

— А вона не… — почав було я і замовк, видивляючись у воду коло помосту й далі. — Вона не…

— Чи не шубовснула й сама за ними? Ні, ні. Ще довго стояла тут зі мною й дивилася на океан. «Вони недовго там лежатимуть, — сказала потім. — Ну, може, з тиждень. Знайдуться дурні, які пірнатимуть і витягатимуть їх із води, правда ж?» Що я міг їй відповісти? Правду.

— Вона сказала щось на прощання?

Я все не міг відірвати очей від довгих рушниць, що полискували під припливною хвилею.

— Сказала, поїде кудись і доїтиме там корів. Тільки не бугаїв, мовляв, ніяких не бугаїв. Доїтиме корів і колотитиме масло — оце було останнє, що я від неї почув.

— Сподіваюся, так вона і зробить, — мовив я.

Раптом над рушницями закипіла риб’яча дрібнота, неначе збіглася побачити, що воно таке. Але пострілів було не чути.

— Добре, коли вони мовчать, еге ж? — сказав Шейпшейд.

Я кивнув головою.