Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Атож, подумав я. І наче знов почув десь у далині вищання великого червоного трамвая на повороті під дощем і отой голос позад мене, що промовляв слова, які стали назвою для книжки Крамлі.
— Констанс… — почав було я і затнувся. А хотів розказати їй про таємничого незнайомця, якого бачив на березі ще тієї першої ночі.
— Я маю на південь звідси одне нерухоме майно, — сказала Констанс, — і завтра поїду гляну, як там що. Зателефонуйте увечері, гаразд? А тим часом хочете зробити мені одну послугу?
— Усе що завгодно. Ну… майже все.
Констанс подивилась, як Вільям Фарнем збив із ніг свого брата Дастіна, поставив його на рівні й знову збив.
— Здається мені, я знаю, хто той містер Голяк-На-Березі.
— Хто?
Вона повела оком по межі прибою, так наче там і досі стояв привид того чоловіка.
— Один сучий син із мого минулого, — сказала вона. — Голова в нього достоту як у мерзенного німецького генерала, а тіло краще, ніж у всіх прекрасних сонячних юнаків, що будь-коли існували.
Біля круглої будівлі каруселі загальмував невеликий мотоцикл, на якому сидів юнак у пляжних шортах, із чудовим, лискучим від косметичної олії бронзовим тілом. На голові у нього був масивний шолом із темним прозорим щитком аж до підборіддя, так що розгледіти його обличчя я не міг. Але тіло вражало такою досконалістю, якої я, здавалося, ще ніколи не бачив. Мені пригадалося, як кілька років тому я уздрів на пляжі отакого прекрасного Аполлона: він ішов берегом, а за ним, наче хвилі прибою, тяглися молодші хлопці, принаджені чимось таким, про що й самі не здогадувались, осяяні його красою і сповнені любові, якої навіть не усвідомлювали; ніколи згодом вони не наважувалися й словом згадати про той день і відганяли від себе самий спомин про нього. Трапляється ще в цьому світі така краса, що притягує до себе всіх — і чоловіків, і жінок, і дітей, — і це замилування навдивовижу чисте й не залишає по собі ніякої вини, бо нічого, власне, й не сталося. Просто ви побачили людину й рушили за нею, а потім день скінчився, і вона пішла з пляжу, і ви пішли собі, з тією особливою усмішкою, яку здивовано помічаєте в себе на устах і через годину.
За ціле літо на всьому великому пляжі випадає лиш раз побачити таке незрівнянне тіло, чи то юнацьке, чи то дівоче. Щонайбільше — двічі, якщо боги сонні або не надто заздрісні.
Отакий Аполлон був тепер і переді мною. Він сидів на мотоциклі, розставивши ноги, й дивився на мене крізь свій темний щиток.
— Прийшли в гості до старого? — сміх його за щитком звучав соковито й трохи гортанно. — Добре! Ходімо.
Він поставив мотоцикл на підпорки, ввійшов у двері й рушив поперед мене сходами. Легко перескакуючи через три східці, вмить опинився нагорі й зник в одній із кімнат.
Я поплентав за ним, долаючи східець по східцю й почуваючи себе старим дідом.
Увійшовши до його кімнати, я почув шум душу. А за хвилину з’явився сам господар, зовсім роздягнений і блискучий від води, але так само у шоломі. Він став у дверях ванної, дивлячись у мене, наче в дзеркало, і видимо потішений тим, що бачив.
— Ну що ж, — промовив він під шоломом, — як вам подобається найвродливіший у світі юнак, той, кого я люблю над усе?
Я густо почервонів.
Він засміявся і скинув шолом.
— О Боже, — мовив я, — це справді ви.
— Старий, — сказав Джон Вілкес Гопвуд. Тоді поглянув униз на своє тіло й усміхнувся. — Чи молодий. Котрий із нас вам більше до вподоби?
Я проковтнув клубок у горлі. Й примусив себе говорити якомога швидше, бо хотів дременути вниз, перш ніж він устигне замкнути мене в цій кімнаті.
— Усе залежить від того, — заторохтів я, — котрий із вас останнім часом стовбичить серед ночі на пляжі перед будинком Констанс Реттіґан.
Як навмисне, саме в цю мить унизу зрушила з місця карусель і заграв механічний орган. Він видавав такі звуки, які міг би видавати дракон, що заковтав десяток волинщиків із волинками й тепер силкувався вивергнути їх назад, — й у звуках тих не було ні складу, ні ладу.
Наче кіт, який хоче виграти час, аби зважити свій наступний рух, старий-молодий Гопвуд повернувся до мене засмаглою спиною, сподіваючись, як видно, заворожити мене цим видовищем.
Я заплющив очі від золотистого сяйва.
Це дало Гопвудові хвильку на те, щоб знайти потрібну відповідь.
— Із чого це ви взяли, що я завдаватиму собі клопоту з такою старою шкапою, як Констанс Реттіґан? — відказав він, сягаючи рукою до ванни й витягаючи звідти рушник, яким заходився витирати плечі та груди.
— Ви ж були її найбільшим коханням, а вона — вашим. Того літа вся Америка захоплювалася цією закоханою парою, хіба ні?