Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— О Боже. Це ви про отого, про кого я подумав?
Я кивнув головою.
— Про ту «кралю»? — перепитав Крамлі. — Про гомика?..
У цю мить у воді щось лунко хлюпнуло.
Ми обидва аж підскочили.
— Господи, що воно таке? — вигукнув Крамлі, вдивляючись у повите темрявою море.
Констанс повернулася, зрадів я.
Потім і собі втупився у темряву й зрештою сказав:
— Тюлені. Вони часто запливають сюди й граються.
Потім долинуло ще кілька сплесків підряд, і все помалу затихло: невидима морська звірина віддалилась у темряву ночі.
— Хай їм чорт, — мовив Крамлі.
— Проектор у вітальні крутиться, — сказав я. — Радіола й досі грає. У кухні гаряча духовка, і щось там печеться. В усіх кімнатах світло.
— Треба дещо повимикати, поки ця клята халабуда не згоріла.
Ми знову пішли слідами Констанс Реттіґан до її залитої ясним світлом фортеці.
— Погляньте, — раптом прошепотів Крамлі. Він дивився на східний обрій. — Що це там?
Над самим обрієм виднілася тоненька смужка холодного світла.
— Світанок, — відказав я. — А я думав, він ніколи вже не настане.
Вранішній вітер уже змів із піску сліди Констанс Реттіґан.
А берегом до нас простував, раз по раз озираючись, містер Шейпшейд із бляшаними коробками з кінострічками під пахвами. Саме в цю хвилину десь там позаду величезні чудовиська зі сталевими зубами, звівшись із моря на поклик біржових ділків, трощили його кінотеатр.
Побачивши мене й Крамлі на терасі будинку Констанс Реттіґан, Шейпшейд глипнув на наші обличчя, потім на пісок і зрештою на океан. Він зрозумів усе без слів — такі бліді були в нас обличчя.
— Вона повернеться… — знай повторював він. — Вона повернеться… Констанс нікуди звідси не піде. А то з ким же я крутитиму фільми, Боже мій, з ким?.. Ні, вона повернеться, неодмінно! — і з очей його потекли сльози.
Ми полишили на нього порожній будинок і поїхали назад до мого помешкання. Дорогою детектив-лейтенант Крамлі, виливши на мене гнівний потік найдобірніших епітетів, як-от: курячі мізки, тупа довбешка, бредня, лайно собаче, — навідріз відкинув мою пропозицію зганяти до тієї бісової каруселі й розпитати фельдмаршала Ервіна Роммеля чи його вбраного у трояндові пелюстки красунчика-дружка, схожого на танцівника Ніжинського.
— Хіба що через день-два. Звісно, якщо та навіжена баба не припливе назад додому. Отоді я почну ставити запитання. А поки що… Не буду ж я гребтися в кінських яблуках, щоб знайти коня.
— Ви на мене сердитесь? — спитав я.
— Сердитесь, сердитесь… Чого б я мав сердитися? Серджуся? Господи, в мене од вас голова обертом іде. Але сердитись?.. Ось вам долар, прокатаєтесь десять разів на тій каруселі з музикою.
Він висадив мене, підштовхнув до моїх дверей і з хурчанням поїхав геть.
Увійшовши в кімнату, я поглянув на Келове старе піаніно. Покривало зсунулось, відкривши його великі жовто-білі зуби.
— Не скалься, — кинув я.
Того дня по обіді сталося три події.
Дві були приємні. Третя — жахлива.
Надійшов лист із Мехіко. У ньому було фото Пег. Вона розфарбувала собі очі сумішшю коричневого й зеленого чорнила, щоб нагадати мені, якого вони кольору.
Потім принесли листівку від Кела, зі штемпелем Гіла-Бенда.
«Синку, — писав Кел, — ви там настроюєте моє піаніно? Я ранками катую людей у тутешній пивничці. У цьому містечку повно лисих. Вони й не уявляють собі, як їм пощастило, відколи я тут. Учора підстригав шерифа. Він дав мені двадцять чотири години на те, щоб забратися з містечка. Завтра зранку газую в Седейлію. Хай вам щастить. Ваш Кел».
Я перевернув листівку. На ній була фотографія місцевої дивовижі — ящірки-отрутозуба з чорними й білими смугами на спині. Збоку Кел незграбно прималював себе, так що вийшло, ніби та ящірка — музичний інструмент, а він сидить і грає на його темних клавішах.
Я посміявся і вирушив берегом на північ, до помосту в Санта-Моніці, міркуючи, що сказати отому химерному чоловікові, який живе своїм подвійним життям над рипучою каруселлю.
— Фельдмаршале Роммель! — гукнув я. — Як і чому ви вбили Констанс Реттіґан?
Та на безлюдному березі нікому було мене почути.
Карусель крутилася без музики.
Власне, механічний орган працював, але його дірчаста музична стрічка розмоталась, і тільки кінець її раз по раз хляпав об валики.
Хазяїн каруселі не вмер у своїй касовій будці, тільки був смертельно п’яний. Він навіть не спав, але начебто й не чув, що музика мовчить і його коні скачуть під хляпання отієї скибки швейцарського сиру в зубах великої машини.