Таємниця гірського озера

— Вона ночує в сестри! — гукнула з сусідньої кімнати дружина Баграта.

— До неї хай і побіжить… Так, — говорив далі голова, звертаючись до Сето, — бачив би ти, що тут було… Ну й кумедна історія! Коли б ти знав, Сето, як багато людей за тобою горювало, як лили сльози!..

Сето не зводив очей з Баграта, цієї суворої, але доброї людини, погляду, сповненого гарячої любові. І яке щастя чути, що люди проливали за ним сльози!.. Почуття власної гідності, гордості викликало в ньому оповідання Баграта.

У кімнату ввійшла дочка Баграта — Маро. Вона зніяковіло глянула на Сето і сказала:

— Значить, не помер? Як добре, що не помер! Ото зрадіють Камо, Армен, Асмік… А мати твоя… Ну, її радість ми зараз побачимо. — І вона вибігла з хати.

Баграт відвів Сето в другу кімнату.

— Посидь тут. Вам з матір’ю не можна так зразу зустрічатись…

Швидко повернулась Маро, ведучи за собою Сону.

Сона, хвилюючись, зупинилась: для чого її кличуть, та й ще так рано?

— Сестрице Сона, — сказав Баграт, — сталося непорозуміння… Не турбуйся…

Він увів жінку до кімнати і, не кваплячись, спокійно почав розповідати вже відому нам історію Сето.

Сона слухала, не вірячи своїм вухам. Дихання її стало частішим, вона майже задихалась від хвилювання… Нарешті, зрозумівши, що сталося, жінка зіскочила з місця.

— Синочок мій живий? — криком вирвалось у неї.— Дай я твої ніжки поцілую, Баграте, рідненький!.. — І, ставши на коліна, Сона обняла ноги Баграта.

Баграт підвів її, дав води, посадив, почав заспокоювати.

— Де ж він зараз, мій синок? — стурбовано запитала Сона.

Із спальні вийшла дружина Баграта, поцілувала Сону, промовила: «Світло очам твоїм!» В розмові з нею Сона трохи заспокоїлась.

Тоді покликали Сето. Він вбіг до кімнати і з сльозами на очах обняв матір.

Дружина Баграта стояла збоку І плакала.

А вранці про «воскресіння» Сето дізналось усе село, всі були дуже раді, а особливо, звичайно, наші юні натуралісти.

Того ж дня Баграт написав до Алаверди начальнику міліції, що людина, яку вони поховали, — злодій. Він обікрав Сето Мартиросяна, члена колгоспу села Лчаван, який повернувся додому здоровим і неушкодженим.

А незабаром голова колгоспу нагороджував наших юних натуралістів цінними подарунками.

З мовчазним задоволенням спостерігав цю сцену Сето, і в його чорних очах сяяла радість. Товариші його нарешті остаточно переконались, що він повернувся до колективу.

Цим і скінчилась історія з Сето.

Я зупинився так детально на ній тому, що вона відіграла вирішальну роль в його житті.

Втративши гроші, хлопець глибоко переживав той гнітючий стан, в який впадає людина, коли вона втрачає довір’я товаришів, колективу.

І Сето дав собі слово жити завжди так, щоб не втратити це довір’я.