Таємниця гірського озера

— Ну, пішли? — усміхнувся він до Армена.

Хлопчики йшли до села дорогою, прокладеною серед колгоспних полів, що перерізала вологу смужку землі і тяглася до озера Гіллі. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Цю землю посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перекликались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.

Грізний оклик зупинив хлопчиків біля села:

— Гей, хто там? Стій!

Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася в них з рушниці.

— Це ми, дідусю, свої…

— Звідки ви, синки, так рано?

— Спали на березі озера.

— Ех, а хороше на березі поспати! — не без заздрощів сказав старий. — Замолоду я часто спав там. — Він набив люльку і повагом продовжував — Лежу, дивлюсь на небо, на зірки, до голосу землі прислухаюся. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю злиться, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерет?.. Ти не чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…

Хлопчики слухали мовчки: дід Аса-тур дуже любив природу і зараз був у своїй стихії.

— Так, все живе, — продовжував дід розсудливо. — Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?.. А он ті дерева, листя, трави, квіти, хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть вони, коли немає води, і гинуть?

Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя, він провів серед природи і поклонявся їй. Думки діда здавались Камо, звичайно, дивними, але він не дивувався. Дід відзначався тим, що знав чудово природу рідної країни. Природу він знав, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все.

Досить було дідові подивитися ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. Він знав життя і поведінку диких тварин краще, ніж Грикор — характер телят. Зірки правили йому за годинник, по вітру він міг розгадати, який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!

— Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? — раптом запитав Камо. Було видно, що філософські роздуми діда він слухав неуважно, його думки полонила вода.

— Звідки… А коли я скажу звідки, принесеш?

— Принесу.

— Чи ж зможеш ти, наприклад, через Далі-Даг пробити тунель довжиною з десять кілометрів?

— Тунель? Для чого?

— А щоб воду з вершини гори провести в село.

— А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?

— Аякже… Звичайно, є… Там є дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, дуже високо. В серпні там ще сніг лежить. Холод там великий. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.

— Як, і олені, і барани? — стрепенувся Камо.

— А чому ти дивуєшся?