Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Його мати, звичайно, могла б продати корову та вівці і повернути колгоспові гроші. Зрештою, якщо він старанніше попрацює в час канікул, і він виплатить свій борг. Та чи ж всі повірять, що гроші справді вкрадено? Це найбільше пригнічувало Сето. Ось чому він вирішив у село не повертатися.
Минуло кілька днів, і село заговорило, що Сето втік і розтринькав колгоспні гроші.
— Ну, що, Баграте, плакали колгоспні грошенята? — запитав якось голову один з колгоспників.
— Хіба ж я не казав, що вовка покликали за вівцями доглянути? — додав Артем.
Баграт мовчав, у його серце теж закрадалась тривога — термін відрядження давно минув, а про Сето ні слуху, ні духу… І все ж у нечесність хлопчика не вірилось.
— Знаєте що? — незадоволено сказав він, — як би не був зіпсований Сето, все те, що ми зробили для нього доброго, не могло не вплинути на хлопця. Колгоспних грошей він не привласнив. Я в цьому переконаний. Якщо хочете знати, то навіть злодій не привласнить грошей, які йому довірять. Ви зовсім не знаєте людей.
…В той час, як у правлінні колгоспу точилися такі розмови, наші юні натуралісти, сидячи біля току, були в глибокій сумній задумі. Не тільки пропажа трьох тисяч карбованців пригнічувала їх, а втрата товариша.
— Невже ми помилилися? — замислено сказав Камо.
— Не може бути! Я не вірю, щоб Сето міг витратити колгоспні гроші, — твердо сказав Армен.
— Мені теж здається, що цього не може бути. Щось сталося, — висловила свою думку Асмік. — Сето того дня навіть плакав. Ні, ні, серце мені підказує, що нічого поганого він не зробить.
Між станціями Туманян і Санаїн залізничні рейки пересікають багато маленьких містків, перекинутих через яри, де збираються каламутні струмки дощової води.
Обходячи свою дільницю, сторож-залізничник Мовсес зупинився на одному з таких містків. З яру було чути задушливий сморід.
«Напевне, поїзд зарізав якусь тварину», подумав Мовсес.
Він спустився з насипу в яр. Там, ліворуч від залізничної колії, в кущах виднівся чийсь одяг.
Мовсес підійшов і зупинився, здивований. Перед ним лежав до невпізнання скалічений труп людини. В траві недалеко від нього валявся портфель.
Мовсес підняв портфель, відкрив і, побачивши в ньому гроші, скрикнув від здивування.
Постоявши якусь мить в нерішучості, Мовсес закрив портфель і, оглянувшись на всі боки — чи ніхто не бачив? — поспішив до свого будиночка, що стояв недалеко від моста.
Дома Мовсес перелічив гроші. Ніколи ще в нього не було такої великої суми! В його душі почалася така ж боротьба, як у діда Асатура, коли той знайшов золото у глечику з медом. Але боротьба ця тривала недовго.
«Ні,— вирішив Мовсес, — гроші колгоспні, громадські, займати їх не можна. Треба здати».
Взявши портфель, Мовсес пішов на станцію Санаїн і розповів про свою знахідку сержантові міліції Серобяну.
— Ти нічого не взяв з портфеля? — підозріло глянув на сторожа сержант.
— Білим світом клянусь — нічого! — захвилювався старий. — Я чужого не візьму, не такий! — додав сторож.
Труп людини, що випала з поїзда, відвезли в райцентр — Алаверди. Там перелічили гроші, які були в портфелі, ознайомилися з паперами. Було встановлено, що колгоспник із села Лчаван, Сето Мартиросян, відряджений до Тбілісі за покупками для колгоспу, з невідомих причин впав з поїзда і розбився. Це сталося, на думку лікарів, з тиждень тому.
Працівники міліції не знали, що робити. Слід би відправити труп в село Лчаван, але здійснити це виявилось неможливим, і вони змушені були поховати його в місті Алаверди.
Наступного дня сержант міліції Серобян виїхав у село Лчаван і, вручивши голові колгоспу Баграту портфель з грішми і паперами, розповів все, що сталося.
Баграт був приголомшений, але, зберігаючи зовнішній спокій, прочитав акт міліції про смерть Сето Мартиросяна.
Баграт довго не міг заспокоїтись. Він почував, що сердечно прив’язався до Сето. Мучила його і совість: адже цей хлопчина загинув, виконуючи доручення, дане йому колгоспом!
Безмірно були засмучені й друзі Сето.
— Ви розумієте, адже він їхав, щоб купити для нас подарунки! — схлипуючи, казала Асмік.
Камо з Арменом сиділи на траві, похнюпивши голови. А Грикор, відвернувшись, щоб інші не бачили сліз на його очах, кидав камінці на телят, які паслися поблизу.
Ну, а Сона?.. Адже ж вона була матір’ю, і серце її боліло і обливалося кров’ю, як у всіх матерів на світі, що втрачають своїх дітей. Вона ридала, побивалась, а інколи і втрачала свідомість…