Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Він звів очі й широко всміхнувся.
— Потім, уже віднімаючи медальйон від каменя, я ненароком крутнув ним праворуч. Камінь зрушився, і з глибоким глухим гуркотом, схожим на розкоти далекої громовиці, двері відсунулися.
Глибоко внизу, у підступних кам’яних щільниках, Квінт пильно вдивлявся в тунельну пітьму. Дарма, що його очі вже доволі звикли до тьмяного сяйва каменю, розібрати дорогу все одно було нелегко. Усе, що він міг зробити, — це не загубитися в заплутаних тунельних лабіринтах. Кожен крок обертався випробуванням, кожен поворот — пригодою.
— Може, краще було б і мені піднятися нагору з Маріс і Чіпусом? — промурмотів хлопець і аж здригнувся, коли його слова озвалися до нього свистючим відлунням: «Маріс-с-с. Чіпус-с-с…»
Квінт зітхнув. Тунель зітхнув і собі.
— Ні, я зробив свій вибір, — сказав він. — Тепер уже пізно шкодувати. Я повинен іти далі. Поки не оклигав блискун…
Квінт поплентався вперед, важко переставляючи ноги. Минуло вже чимало часу, відколи він востаннє побачив провідну чорну крейдяну стрілку і, як щоразу в таких випадках, нервова напруга дедалі зростала. Його долоні змокріли від поту. Шкіру на голові поколювало. А що, як він так і не знайде стрілки?
І тут, о, диво! Вона з’явилася — на стіні, попід якою йшов юнак, тієї самої миті, як він уже полишив усяку надію знайти дорогу. Якщо це, звісно, не… Він зупинився і провів пальцем по стрілці. Вуста Квінтові розтяглися в усмішці. Так, він не заблукав.
— Старожитня лабораторія, — пробубонів він, вдивляючись у пітьму перед собою. І міцніше стис ковіньку. — Вона вже десь неподалік.
— Щойно я відняв від карбованого відбитку Велику печатку Найвищої канцелярії, — провадив Лініус, — як важкі різьблені двері плавко відсунулися. Двері, не торкані багато сотень літ, ковзали легко й безшелесно. Я переступив поріг. Після стількох зусиль, стількох відчайдушних спроб проникнути в неї, я нарешті стояв усередині покинутої лабораторії, про яку стільки начитався.
— Я підніс ліхтаря високо вгору — і завмер. Неосяжна печера, де я опинився, нічим не нагадувала решти лабораторій, що їх мені випадало бачити до і після неї. Фантастичне, дивовижне видовище…
Маріс жадібно ловила кожне батькове слово. Вона хотіла запам’ятати найменшу подробицю.
— Я стояв у величезній, склепінчастій камері, видовбаній у твердому скельному ядрі. Величезні скляні рури, немов велетенське покручене коріння, тяглися звідусіль у склеп, витикаючись зі стін і звисаючи зі стелі, інші, ще грубші, п’ялися вгору з долівки. Деякі рури були герметизовані. Деякі вільно погойдувались. Більша ж їхня частина, переплітаючись і розгалужуючись, утворювала велику заплутану мережу.
— Спершу мені здалося, ніби я всередині якогось гігантського механізму. Але, постоявши там і розглянувшись довкола, я не міг вийти з дива: враження було таке, ніби це все колись було живе. У самій конфігурації рур було щось від органічної структури — вони нагадували вени та артерії чи якусь велетенську нервову систему. Ту ж мить я надумав знову вдихнути життя у цей величезний безживний склеп.
— Перша моя візита до лабораторії була коротка. Та невдовзі я повернувся, маючи при собі настінні смолоскипи, відро зі щітками, а також усі сувої та пергамени з описами лабораторії, які на той час мені вдалося виявити.
— Тепер Старожитня лабораторія була яскраво освітлена, і я чистив, замітав і глянсував її, аж поки кожен її вершок засяяв, як новий. О, Маріс, годі передати, яке я відчував піднесення: мені випало повернути цьому місцю його колишню славу… — Лініус замовк, аби перевести дух. — Поприбиравши грубі шари пилу, я з’ясував, що мережу рур, на перший погляд безладну, насправді було продумано до найменших подробиць. Рури та їхні більші й менші розгалуження утворювали надзвичайно складну систему, яка дозволяла тримати під контролем їхній летючий вміст і керувати ним. І, як зазначалося в сувоях, кожна деталь — від найширшого каналу до найвужчого патрубка — мала своє призначення.
— Деякі з тонших рурок утворювали шкляні сфери, блискучі, мов стиглі овочі. Поміж рештою шкляних дудок висіли, сполучаючись із ними, тоненькі, мов павутиння, сітки, а посередині лабораторії просто з долівки п’явся вгору жмут грубих рур, нагадуючи трьох пітонів — кільчастих, в’юнких, із роззявленими пащеками. А помежи ними стриміла здорова центральна рура, куди, мов притоки у Крайріку, впадали решта труб.
— У самому центрі лабораторії кілька сходинок вели до круглястої платформи, облямованої силою важелів, коліс та педалей. Як і решта обладнання Старожитньої лабораторії, цей хитромудрий пристрій також мав своє призначення. Лишалося тільки з’ясувати, яке саме.