Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Перевіримо… — Бандера важко підвівся. — Дякую вам, панове, за поради, а зараз маю прийняти ліки і трохи відпочити…
— Відпочивай, відпочивай… — заметушився Стецько, радий, що все так щасливо для нього скінчилося. Вже й згадувати не хотів про образу на Ленкавського, якого збирався виставити не в кращому світлі. Що тепер важать ті кілька тисяч, котрі вкрав у Маркуса Павелко, коли тут крадуть мільйонами, а «вождь» без тіні сумління бере розкрадача під захист. Краще вже з тим не вилазити, хай йому біс.
— Пробач, Степане, — раптом твердо сказав Ленкавський. — У мене ще… Турбує мене совітська нота. Сподіваюсь, ти про неї вже поінформований?
— Так, — не криючи роздратування, відказав Бандера.
— Про чутки, що повзуть з Нюрнберга?
— Що маєш на увазі?
— Плетуть, ніби американці збираються видати совітам наш провід.
— То все пусте. Ніхто свого не оддасть… Американці не виняток. Що там у тебе ще?
— Є одна зачіпка… Але це так, мрії… Якби нам вдалося розмотати той клубочок, поповнили б ми касу, та ще й як!
— Не тягни, Степане, — вже іншим тоном сказав Бандера. Він уже зрозумів, що хитрун Ленкавський притримав наосганок щось вельми важливе.
— У діпістському таборі на Ляймі вже понад рік тихо сидить один сотник. При штабі Чупринки його називали Мара. Він ще за Савуром возив три підводи золота.
— Коли це було!.. Савура вбито в сорок третьому, а Шухевич про той запас ніколи й не згадував, — вихопився Стецько, але, помітивши, як уважно слухає Бандера, замовк.
— Дурний він був, чи що, той генерал Чупринка? Не згадував, бо для себе беріг… А Мара весь час був біля того золотого запасу, виходить, повинен знати, де його заховано.
— А може, до совітів потрапило?.. — висловив припущення Стецько.
— Ні, — рубонув повітря долонею шеф безпеки. — Тут я маю точну інформацію.
— А що, той сотник таки знає чи тільки повинен знати? — спитав Бандера.
— Не скажу… Я ще з ним про це не балакав.
— А ти побалакай. Бо коли справді знає, то можна буде спробувати витягти те золото. Там скарбу та скарбу… Тільки в сорок третьому німці перекинули через фронт для Савура двадцять мільйонів радянських карбованців. Де б їх мав подіти?
— Та де? В лісі?! — Стецько звів догори руки.
— А де той Мара?
— У мене на Фіріхштрассе…
— Знаєш, Степане, ти з ним без мене не балакай. Разом поговоримо, і то так, щоб не налякати, бо чує моє серце, тому сотникові ще доведеться мандрувати назад…
Федір дивився на бліді плями місячного світла, які поволі переповзали з підлоги на стіну, і ніяк не міг відігнати тривожні думки, що не давали йому заснути. «Патриція… Що криється за її поведінкою. Вона приставлена до мене Керком, вона один із засобів його психологічного експерименту… А тривога моя від непевності. Я чекаю відвертої підступності, а її ніби й нема… Та зажди, все ще попереду. Ось повернеться Керк. О, він має бути задоволений вправністю Пат… Хай так, хай думає, що успіх його експерименту не за горами… А я мушу свідомо йти на зближення з ворогом, щоб вирватися звідси, бо, сидячи у цій кам'яниці, нічого корисного зробити неможливо. Треба, щоб вони впевнились у моїй лояльності і випустили нарешті з цієї клітки, тоді…» Він ще не знав, що буде тоді, проте вже передчував корисну роботу на благо Батьківщини, і це гріло йому серце надією.
Під боком заворушилась Патриція. Щось замуркотіла крізь сон і затихла. «її не можна пускати в душу. Далі того, що сталося, зась! Розмови про шлюб — пусті балачки. Вона розвідниця, і шлюб з радянським майором скомпрометує її та й вас, шановний генерале. Як же ви, розробляючи легенду для Пат, не подумали про це? Але й мені віднині варто продумувати кожен свій крок…»
Роздуми надали певності. Він уже мав контрплан і знав, що буде йти обраним шляхом, бо лише цей шлях давав надію на успіх у його нелегкій боротьбі. Тихенько, щоб не розбудити Патрицію, підвівся з ліжка, підійшов до вікна. До замкової брами саме заїздила крита брезентовим тентом машина. Це був незграбний, тупорилий, весь у темних і світлих плямах камуфляжу «фіат». Машина повільно підкотила під ліхтар і зупинилася. З кабіни висунувся довгов'язий молодик в американській формі без погонів. Таку, з ласки ЮНРА, носили діпісти. Він озирнувся на браму, де якийсь пан у цивільному (лискучий дощовик і тірольський капелюх з пером) лаявся з негром-вартовнм.
Федір прочинив вікно, йому не вистачало повітря. Останнім часом серце поводило себе зле, якось непевно здригалось в грудях, і з кожним ударом чувся в ньому глухий затаєний біль.